60 років у парі: подружжя волинян відзначило діамантове весілля

Засватав Марію, щоб ніхто інший не повів її під вінець, поки він три роки служив, - пише Вісник.

«На пасіці працюю і душу лікую»

Зібралися на «діамантове» весілля до сивочолих Дордюків дочка із сім’єю, яка живе у сусідньому селі, найближчі родичі, друзі та сусіди. Музик не було й пісня не звучала – війна ж. Зате без упину спогадами рясніла батьківська-дідівська оселя.

 – Мамі так хотілося урочисто відсвяткувати 60-ліття подружнього життя! Але війна… – журиться донька Віра. – Усе казала: «Як помремо і як діти нас поховають – не будемо знати, а як весілля відгуляємо – побачимо на власні очі». З чотирьох дітей трагічно загинула ще молодою дочка, але витримали цей біль.

Марку Федоровичу 79 років, Марії Романівні – 78. Вони обоє пасічники. Чоловік весь вік з бджолами, а жінка лише перед пенсією сім років працювала бджолярем у Кортеліському лісництві, раніше – у радгоспі. Дід Марко виглядає молодо та бадьоро на свої літа і каже, що й на здоров’я не жаліється.

– Бо мед їсть… Слабий він тими бджолами, – каже про чоловіка Марія Романівна. – Весь час на пасіці. Як десь іде чи їде, мені наказує дивитися за ними, щоб де рій не полетів. Тож вартую й донині…

– Я – пасічник з дитинства, – розповідає Марко Федорович. – Дід мій був пасічником. Тоді ще бджіл селили у дуплянках. І у мене є декілька, та вже старі, трухляві і пустують. Коли батько мене до школи виряджав, то дід казав: «Панами всі не будуть», – і брав у ліс до бджіл. А свою пасіку маю ось уже понад 55 років. Більше п’ятдесяти вуликів було. Одного разу всі бджолосім’ї пропали. Тоді саме у Львові якісь вагони з отрутохімікатами чи азотом перевернулись, а у нас тут якраз три мобільні вишки поставили. Я до одного вулика – нема, до іншого – нема. Більше тридцяти спорожніло. Думав, не переживу. Але декілька бджолосімей знайшов у дуплянках на хуторі. На пасіці і працюю, і душу лікую… Тільки ось біда, нікому передати своєї справи – ні діти, ні з внуки пасікою не цікавляться, навіть бояться ходити біля бджіл. Хочу недосвідченим пасічникам сказати, що я ніколи не викачую мед після кожного медоносія. Потрібно дочекатися, поки він вистигне, закриються соти, бджоли їх ніби законсервують.

А ще Марко Дордюк сорок років трудився у Ратнівському лісомисливському господарстві, працював водієм у Кортеліському лісництві. Тож за життя де тільки не бував своїм ГАЗ-53, який отримав у спадок за символічну ціну. На ходу й нині. Має дідусь і легковий автомобіль – їздить ним у сусідні села, райцентр, Ковель, Луцьк. Тільки ось діти не дозволяють вибиратись у далеку дорогу. За свій вік чоловік і садок посадив, і криницю викопав, та ще й дві хати має. Одна з них пустує. «А може, внукам згодиться», – каже чоловік.

Глядять одне одного

Дордюки щасливо вік прожили. Коли чоловік бачить, що жінка нервує, винен чи ні, тихенько йде з хати на пасіку. Напевно, це і є секретом щасливого сімейного життя: не встрявати у суперечку і жити у злагоді. На старості літ Марку Федоровичу довелося особливо турбуватися про дружину, адже вона ледве ходить. Уся господарка – на його плечах. Він сотих з тридцять картоплі посадив, різну городину, поросят тримає, птицю. Каже, допоки ворушиться, то й живе, а як тільки закине господарство, складе руки, смерть одразу прийде. А помирати не хочеться. Дідусь уже й готувати навчився, правда, дружина попервах підказувала. Хоча і немічна, та старається допомогти у хатній роботі.

Отак і живуть старенькі. Бога просять, аби мир у державі швидше настав, щоб здоров’я не підводило, діти з внуками були щасливими, правнуків діждатися. Всього цього і бажали Дордюкам на весіллі. А окрім рідних, вітали з 60-літтям поважну подружню пару Ратнівський селищний голова Віталій Бірук, староста Кортеліського старостинського округу Микола Корнелюк та інші гості. А те, що стареньких пам’ятають і поважають, їх підбадьорило, і вони з новими силами ще довго збираються слухати зозулин відлік часу.