«Добрий день, еврібаді»: історія переселенців, які у Луцьку відкрили паб на честь Бориса Джонсона

Журналістка Евакуація.City відвідала заклад, поспілкувалися з Михайлом та дізналися, як йому вдалося започаткувати власну справу під час війни у чужому місті.

Колишнє життя, зруйновані ресторани та евакуація

«Святогірськ – курортне містечко. У нас там лавра, є річка, озера, ліси, багато баз відпочинку, готелів, дитячих таборів, – розповідає Михайло про своє колишнє життя. – Влітку ми жили там, я працював з батьками в закладах громадського харчування. Але Святогірськ  невеличкий, коли приходить холодна пора, він наче завмирає Тому, на зиму ми переїжджали в Харків. Там було цікавіше».

В рідному місті чоловік працював у рестораціях своїх батьків, а в Харкові мав власний бізнес у сфері логістики. 24 лютого Михайла застало у Святогірську. Родина підприємців якраз готувалася до нового курортного сезону: хотіли перебудувати піцерію. Однак на заваді цим планам стала війна. 

«О пів на п’яту ранку мені дзвонить дружина з Харкова і каже: «Приїжджай, почалося!» Дитині тоді лише два тижні від народження було. За кілька хвилин я зібрався і поїхав до сім'ї. Коли перетинав Чугуїв, там на вулицях вже багато військових ходило, танки їздили, техніка. А вікна квартири в Харкові виходили якраз на сторону російського кордону і там на горизонті постійно щось горіло», – розповідає чоловік. 

В перші дні повномасштабного вторгнення Михайло займався  волонтерством: своїми бусами розвозив по дитячих будинках молочні продукти. Спочатку молода сім'я не планувала виїжджати, десять діб вони пересаджували "тривоги" в підвалі. Однак після одного випадку твердо вирішили рятуватися.  

«Ми якраз  підіймалися в квартиру, і прямо над будинком промчали літаки,  дуже низько. Це було шумно і дуже страшно. Ми тоді подумали, що ця війна ще не скоро закінчиться, і треба їхати подалі від Харкова», – згадує переселенець. 

Разом зі своїми кумами подружжя вирушило з міста. Дорога видалася нелегкою, перші десять кілометрів вдалося подолати лиш за п'ять годин. Паніки додавали і постійні обстріли, каже Михайло.

«Ти стоїш в заторі, а по боках – постійно бахкає. Розумієш, що нікуди й звернути не можеш, що зараз прилетить – і все, – зізнається чоловік. – А ще було незрозуміло, куди їхати. Бо звідусіль йшла інформація про те, що то там колону мирних людей обстріляли, то там. Але зрештою нам вдалося благополучно дістатися до Дніпра».

Звідти сім’я поїхала у Вінницю, а тоді – на Волинь, у село Замлиння, що поблизу Володимира. Там родині ВПО дозволили пожити у соціальному центрі, який зводили для потерпілих від домашнього насилля жінок, але ще не встигли здати в експлуатацію. Саме в цьому помешканні минули наступні три місяці життя Михайлових. 

Невдовзі будинок повинні були використовувати за призначенням, тому молоді люди переїхали на орендоване житло. І коли перший шок після переїзду минув, постало питання роботи. 

На той момент логістичний бізнес у Харкові вже майже не приносив Михайлу прибутку. А ресторанну справу батьків окупанти повністю знищили. На місці відомих у Святогірську піцерії та ресторану тепер залишилися цілковиті руїни. Чоловік впевнений, що в їхні заклади «прилетіло» не випадково.

«В нас ще до війни була дуже активна проукраїнська позиція. Моя мама два роки тому принципово перейшла на українську, батько пішов у ТРО. На початку війни в сепаратиських групах в телеграмі почали викладати фото та інформацію про українськоналаштованих людей. Там були пости і про нас, з назвами ресторанів і підписами «Нацист, бандеровєц». А після цього наші заклади просто зрівняли з землею. Це було цілеспрямоване попадання», – розповідає Михайло.

Британський прем’єр, ризики та Нарнія в пабі

«Я зрозумів, що минуло вже пів року, а ми нічого не робимо. Відразу розглядав власний бізнес: у мене батьки підприємці, я поруч з ними з 13 років працюю. І, чесно кажучи, по-іншому не вмію. Коли був студентом, то, звісно, мав якісь підробітки по найму. Не більше», – розповідає чоловік.

У Михайла з’явилася ідея відкрити заклад громадського харчування у Володимирі. Чоловіку вже вдалося знайшли приміщення і розробити концепцію, він навіть почав шукати постачальників. Саме так переселенець  познайомився із власником однієї луцької пивоварні Олексієм. Той випадок кардинально змінив його плани:

«Ми з Олексієм поспілкувалися по телефону якихось 20 хвилин. А через кілька тижнів він мене набрав і сказав, що є одне місце в Луцьку, в якому можна відкрити паб. Тобто людина, з якою я всього кілька хвилин говорив по телефону, через деякий час згадала про мене. Я йому за це дуже вдячний». 

 Приміщення дуже припало до душі Михайлу та його сім’ї. Раніше в ньому був пивний бар в традиційному англійському стилі, тож залишалося внести деякі корективи. У попереднього орендаря підприємці викупили столи та стільці, відреставрували їх, зробили косметичний ремонт, додали світла та дизайнерських деталей. 

Ідея, як назвати заклад, прийшла спонтанно, каже переселенець. Тоді прем’єр-міністр Британії Борис Джонсон був на слуху в Україні. Він займав активну проукраїнську позицію та навіть не боявся відвідувати країну, в якій йде війна. А ще людям подобалася його безпосередність. 

«Він доволі епатажний. Його багато українців люблять. Старше покоління за те, що він багато допомагає нам, молодше – за його безумні вчинки, – сміється Михайло. – В ньому цікаве все: те, як він виглядає, те, що він, будучи прем’єром однієї з топових країн світу, може собі дозволити не укладати зачіску та їздити на роботу велосипедом».

У пабі Михайлових і справді все нагадує британського політика. У закладі красується мурал з його фотографією, над барною стійкою сяє легендарна фраза «Добрий день, everybody», яку Джонсон сказав українським військовим, а на полиці стоїть копія керамічного півника, якого політику подарувала дівчина з Харкова. 

Стіни пабу всіяні патріотичними гаслами та жартами, інтер'єр наповнений прапорами Великобританії й України, а на полицях можна знайти сухпайки окупантів, їхню форму і навіть зброю. 

Михайло каже, що на відкриття закладу вони наважувалися недовго, хоча й дуже ризикували, започатковуючи з нуля бізнес в країні, де йде війна. 

«Я порахував, скільки треба грошей, щоб працювати в нуль. Думаю: якщо що – сам буду працювати, буду якось оптимізувати витрати. Бо якщо зі страхами жити, то так нічого й не вийде. Будь-який підприємець, коли щось робить – ризикує. Навіть у мирний час 90 відсотків ресторанів закриваються в перший рік роботи», – розповідає чоловік. 

Смачна кухня і дружнє ставлення до гостей

Михайло каже, що своїх гостей вони «беруть» смачною кухнею, дружнім ставленням персоналу, а ще – затишком. Чоловік впевнений, що в його пабу є своя неповторна атмосфера.

«Ти сюди приходиш і тобі не хочеться йти. Я кажу, що тут така наша, маленька Нарнія, бо тут час зупиняється. Прийшов на годину, а потім дивишся на годинник і думаєш: «Ого». Є багато скептиків, які вважають, що це недоцільно зараз. Але ж війна не відміняє того, що треба продовжувати жити. Люди повинні цілий день працювати, допомагати країні, але одну-дві години в день мають від цього відсторонятися», – розмірковує власник пабу.

«Борис Джонсон» вже знайшов своїх відвідувачів. Ввечері в заклад запрошують виконавців, співаків, діджеїв, невдовзі хочуть організовувати тут квізи та стендап-вечори. Однак всі розваги будуть відбуватися в рамках розумного, розповідає Михайло Михайлов. Каже, ми не маємо права забувати, що в країні йде війна.