«Досі пишу йому повідомлення»: лучанка восьмий місяць чекає з полону захисника Маріуполя

Тетяна овдовіла вісім років тому і з того часу самотужки виховувала двох синів. Каже, що просто не уявляє своє життя без них. А зараз чекає старшого сина Сашка з полону, куди він потрапив під час захисту Маріуполя, де був ще до повномасштабної війни. 

З Тетяною ми зустрілися в одному з луцьких скверів, де вона розповіла історію свого захисника Маріуполя. 

Далі - пряма мова жінки.

Сам вирішив стати військовим

Сашко в дитинстві був тихою і спокійною дитиною. Після закінчення 9-го класу вирішив поступити у військовий ліцей.

Я й не думала, що він захоче стати військовим, бо в нашій сім'ї й не було таких. Сашко займався спортом, часто ходив на тренування і казав, що в майбутньому може стане фітнес-тренером. Він не пив й не курив, був такий накачаний. Молодший брат дивився на «кубики» на животі Сашка, і собі такі хотів. Він і не раз брав з собою брата на тренування.

Але після навчання Сашко ошелешив заявою, що планує вступати в академію сухопутних військ. А це був 2017 рік, і на сході України уже який час йшли бої. Було страшно. 

Я трохи й проти була, але поїхали всі разом подавати документи в академію до Львова. Побули з ним там пів дня, і повернулися додому, бо нам сказали, що тестування та екзамени цілий тиждень будуть тривати. 

А через пару днів Саша подзвонив і повідомив, що його зарахували. Відверто, я тоді й плакала, бо й не хотілося, аби він там вчився, але й раділа, що сам вступив.

Розповідав, що було тяжко на навчанні, особливо перші місяці, коли тривав своєрідний відбір на витривалість. Постійні фізпідготовки, стройові, тренування та режим. Хто не витримував, писав заяву на відчислення. 

Жив у гуртожитку, а потім орендував квартиру, аби ніхто не відволікав від навчання і можна було спокійно відпочити. Ось так і відучився чотири роки в академії. 

У Миколаїв поїхали усі разом

На його випуск я поїхала з молодшим сином та своєю сестрою Іриною, яка весь цей час мене дуже підтримує.

Сашко уже тоді мав звання лейтенанта, і після місячної відпустки його за розподілом направили в одну з частин морської піхоти на Миколаївщині.

Ми постійно раніше всюди їздили разом з дітьми: чи то на відпочинок, чи куди. Мене знайомі запитували: «Тобі цікаво з хлопцями так їздити?». А як може бути не цікаво зі своїми дітьми. Я не уявляю себе без них. 

Коли ще Сашко в ліцеї навчався, я вирішила відвезти молодшого сина Влада вперше і востаннє в табір, а сама думала відпочити на Світязі. То коли діти знайомих там «мамкали», я оглядалася і не витримавши наступного дня поїхала додому. Не можу я без дітей. 

І у Миколаїв ми теж вирішили їхати усі разом, аби підтримати Сашка. Орендували квартиру на тиждень. Готувала їсти, вранці проводжала його на роботу, а ввечері зустрічала. 

Перед нашим від'їздом Сашко запропонував ще з'їздити на вихідні в Очаків, аби покупатися у морі. А потім ми повернулися до Луцька. 

Він потроху адаптувався до роботи, своїх підлеглих, бо він був командиром взводу.

Раніше я поняття не мала про всі ці бригади, роти, взводи, і скільки там людей буває. Це лише зараз я в цьому трохи розбираюся.

«Мам, ми вже в Маріуполі»

У серпні минулого року з Миколаївщини їх перевели на Херсонський напрямок. Там вони побули чотири місяці, а далі знову ротація. Цього разу в Маріупольський район Донецької області. 

Я тоді так розплакалася, бо у тій області вже страшне робилося. А потім син зателефонував і казав: «Мам, буду рідко на зв'язку, бо тут з цим є проблеми. Ми переходимо далі». 

Не сказав куди, але збиралися дуже швидко, і поспіхом розкидали речі по автомобілях.

Потім якийсь час не було зв'язку, і я дуже хвилювалася. А далі все рідше отримувала від нього якусь звістку. Але навіть від двох його слів чи плюсика в повідомленні ставало легше.

Десь наприкінці січня я запитала, де він є, а Сашко каже: «Мам, ми вже в самому Маріуполі».

Уже восьмий місяць з ним немає зв'язку 

І після того він виходив на зв'язок все рідше: раз в тиждень чи два. Я так сплакалася, і нікого не хотіла бачити. Менший син мене тоді заспокоював, але я бачила, що й він ходить сам не свій. 

Загалом Сашко в Маріуполі був десь два з половиною місяці. Зв'язку майже не було, СМСки не доходили. Аби подзвонити доводилося шукати якесь підвищення.

Десь в середині березня ми зідзвонилися, і на тай час у них уже практично не було ні їжі, ні води. Бо раніше Сашко казав, що варили їсти раз в день, аби розтягнути харчі на довше. А через трошки просто казав: «Якогось сухарика взяв». Мені це так врізалося в пам'ять..., що моя дитина знайшла десь там сухарик якийсь.

25 березня він крайній раз виходив на зв'язок з Маріуполя... А уже 4 квітня до мене зателефонувала дівчина, чоловік якої був з моїм сином, і сказала, що Саша живий, і все вроді добре. Через якийсь час я зв'язалася з нею, і виявилося, що її чоловік у полоні.

«Кажуть, немає підтвердження з російської сторони»

Тоді ми почали шукати хоч якусь інформацію про Сашка у всіх можливих телеграм-каналах, групах у соцмережах. Якось натрапила на скрін з відео з полоненими хлопцями, яке підписали «Оленівка» від 18 квітня. І бачу... мій син. В шапчині насунутій на очі, схудлий. Але риси обличчя  мої, губи мої. Проте й досі більше інформації ніякої немає: ні списків, ні фото.

Я уже всі інстанції обходила, куди лише не писала: червоні хрести, військкомати, СБУ, розшуки, координаційний штаб. Тільки нові номери дізнавалася, відразу телефонувала і писала. Кругом мені кажуть, що він є в реєстрі як оборонець України, який потрапив у полон. Але, також кажуть, що немає підтвердження з російської сторони.

У нашому військкоматі була декілька разів, питала, що мені робити, але немає якихось чітких дій чи підказок. Що ж робити нам у такій ситуації, куди звертатися?

Якби у нас була якась хоч психологічна підтримка для рідних полонених, бо від безпорадності інколи вже геть руки опускаються. Я уже восьмий місяць не чую голос дитини.

Але його телефон один раз був онлайн у травні, хоча я й розумію, що у них все позабирали, то тоді у мене мало серце не розірвалося. Але на цей час я й досі не знаю де мій син.

Щодень лягаю і встаю з молитвою, аби живий і здоровий повернувся додому. Можливо владі варто якусь психологічну допомогу організувати рідним полонених, бо це неймовірно складно самому переживати. Я вже після усіх цих зривів в кардіології лікуюся, бо серце посадила і нерви здають, бо встаєш і лягаєш з думкою про сина, де він, як його здоров'я, чи не голодає.

Молодший також сильно переживає. Він не з таких, що буде це показувати, але часто бачу, що сидить у тих пошуках. Загалом живемо від обміну до обміну. Коли чуємо про черговий обмін Влад каже, може Сашка обміняють зараз. Може зараз подзвонять. Чекаємо... Знову немає дзвінка, і далі чекаємо...

Бачу в обличчях військових свого Сашка

Я дуже чекаю його дзвінка, аби хоч почути голос. Аби сказав: «Мамуль, привіт! Я вдома». Я летіла б до нього на крилах. Пішки йшла б куди сказав. Обійняла його, розцілувала. Я вже не раз уявляла цю зустріч. Тоді накупую йому солодощів, бо раніше він часто просив покласти у посилки вафельки чи цукерки. 

Деколи бачу військового, який просто йде містом, і мені видається що це Саша. Я можу і декілька разів оглядатися, аби переконатися, що це не моя дитина.

Він мені сниться. Перед моїм днем народження бачила його у сні у білій сорочці. Як він виймає зірочку старший лейтенант. Такий худенький. Я його обійняла, розцілувала...

А тиждень тому снився в коридорі усміхнений і показує свою дівчину: «Мам, дивись хто приїхав...».  Але я кажу деколи своєму меншому сину, що прийде наше сонечко і всі відразу здорові будуть від радості.

Досі пишу йому повідомлення, які йдуть в нікуди

Знаю, що швидше за все, у нього відібрали телефон, але пишу йому СМСки. Да і може мені легше стає. А може він прочитає, а ні, то на своєму телефоні покажу, коли повернеться, аби знав, що ми його сильно любимо і чекаємо.

Редакція ВСН сподівається на швидке повернення усіх захисників додому! Також звертаємося до рідних та знайомих полонених Захисників, тих, хто досі боронить нашу країну, чи віддав за неї найцінніше - своє життя, розповідати історії про наших Героїв сьогодення, адже це наша історія! Її ми пишемо сьогодні материнськими сльозами, кров'ю і потом наших військових для наступних поколінь!

Текст: Юлія АНТОНЮК

Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ