Із Чернігова – в Маневичі: історія лікарів, які знайшли роботу на Волині

Про перші дні кацапської агресії у Чернігові, 40 годин у дорозі, які розтяглися на 5 днів, втечу на Волинь та нове життя й нову роботу у Маневичах – розповіла Оксана Васильєва, лікар-педіатр тепер уже Маневицької багатопрофільної лікарні. До речі, нову роботу родина знайшла завдяки службі зайнятості. 

Тож історією родини і поділилися на сайті Волинського обласного центру зайнятості.

24 лютого. П’ята ранку

Оксана та Артем Васильєви обоє медики, закінчили Національний медичний університет імені О.О. Богомольця (Київ). Вона педіатр. Він акушер-гінеколог. Після одруження поїхали жити до Чернігова, рідного міста чоловіка, де й народили двох діток. За сім років там у них було своє житло, постійна робота, там їх чекають бабуся з дідусем.

– Перші вибухи були без сирен. Спершу «прильот», а потім сирена, – пригадує пані Оксана. – Я з дітьми перебувала у знайомих, а чоловік лишився у нас на квартирі. Ми покинули Чернігів, коли місто зазнало авіанальотів, тоді зруйнували дитячий садок і дві школи. Знайомий з родиною втікав на захід і запропонував: «Ви з нами? Мені потрібен другий водій». Зібрали речі, завантажили у бус і вирушили з ними. Багато хто казав не їхати, хтось казав їхати.

П’ятеро дорослих та троє дітей 4 березня вирушили в дорогу. Усі знали, що місто заміноване. Десь вибухали автівки, щось горіло. На блокпостах водії опускали шибку і протягували документи військовим. Коли ті відчиняли двері вантажного буса й серед клунків з речами бачили жінок із дітьми, лише махали рукою «ой, ..!». Вони й розказали родині, куди їхати безпечно, які шляхи заміновані, а де тривають бої. Об’їзними сільськими дорогами родина на вечір добралася до Канева. Зупинилися у дитячому садочку.

– Нам відразу запропонували поїсти. Але ми мали харчі з собою, тож скористалися лише кухнею. Усі розуміли: за нами будуть такі, хто не встиг взяти з собою нічого. Їм більш потрібно буде, – тривожно розповідає співрозмовниця.

Добу були тут: чекали ще одну сім’ю, щоби колоною вирушити на захід. Васильєви відразу знали, що їм потрібно до батьків, які мешкають поблизу Ковеля у селі Ружин. Перетнули Дніпро з лівого берега на правий і проїхали кількасот кілометрів відносно безпечною місциною. Пані Оксана завжди пам’ятатиме, як зайшла у невеличкий магазин і зраділа, що на поличках є хліб:

– О, у вас є хліб! Знаєте, там просто можна купити хліб. А в Чернігові стоїть черга за пенсією – прилетіло, черга за хлібом – прилетіло, за водою – прилетіло…

40 годин, 5 днів – і вдома

Попереду була ночівля у гуртожитку, зупинка у волонтерів поблизу Львова і, нарешті, вдома, в мами-тата. Загалом в дорозі родина провела 40 годин, а в часі – цілих 5 днів.

Страх, незвіданість, постійна напруга та втома – лишилися позаду. Кілька днів відпочивали, відсипалися, а далі Оксана та Артем почали обдумувати, як будувати життя заново. У Ковелі вони зареєструвався у військкоматі. Потому почали шукати роботу. Якщо для педіатра ще були вакансії, то для акушера-гінеколога – ні.

– В інтернеті побачили, що у Маневицьку лікарню потрібні педіатр та акушер-гінеколог. Зателефонували й домовилися про зустріч. Ми підшукали житло. Зараз мешкаємо у будинку з власником неподалік лікарні. Потроху облаштовуємося, – в розповіді з’являються нотки впевненості, надії та оптимізму.

Нині родина Васильєвих має житло, хоча й тимчасове, роботу, тож будують плани, проте вони не такі далекі. Пані Оксана почала працювати у педіатричному відділені Маневицької багатопрофільної лікарні. Її чоловік у цій же медустанові. У кожного свій графік. Якщо ж виходити на роботу обом, то виручає няня. Звичайно, можна було жити у батьків, але вони самі звикли дбати про свою родину.

–– Дорогу діти перенесли відносно легко, в тій ситуації врятували гаджети. Вони поринали у свій маленький світ, який допоміг відусобитися від усього, що відбувалося навколо. Бо важко малечі (сину 6 років, доньці 2 – прим. авт.) пояснити, чому чути вибухи, чому дорослі бігають, а коли можна погуляти, де друзі, – розповідає турботлива мама Оксана. – Якби працювали садочки, ми б з радістю відправили діток. Їм не вистачає спілкування. Дякувати Богу, вони не бачили усіх жахів, які Чернігів зазнав потому. Це ми ще вчасно вибралися.

Про нову роботу небагатослівна. Звичайно, тут свої нюанси. Раніше пані Оксана приймала діток у поліклініці. Тож досвіду роботи з допитливими пацієнтами вистачає, та все ж таки придивляється, як працюють колеги, вивчає специфіку фармакологічних постачальників й правила оформлення документації. Поки що працює не на повну зайнятість, бо забрати трудову книжку із попередньої установи не мала змоги. У розмові дізналися й про долю домівки:

– Удворі лежить снаряд, що не вибухнув. Перед нашим будинком є ще одна будівля, то при черговому обстрілі вона прийняла на себе всю вибухову силу, вище другого поверху у всіх вікнах вилетіли шибки. А наші вікна вціліли.

Цікавимося, чи є усвідомлення, що Маневичі – це новий дім.

– Поки що мені здається, що я у відпустці чи у тривалому відрядженні, – ділиться пані Оксана.

Все ж таки родина розглядає можливість повернення до Чернігова. Не на другий день після перемоги. Та як тільки налагодиться інфраструктура, щоби умови проживання з двома дітками були комфортними, повернуться, адже їх там чекають бабуся з дідусем.

Коментар Олега Бегаля, директора КНП «Маневицька багатопрофільна лікарня»

– Ми ще до війни подали заявку до Маневицької районної філії Волинського обласного центру зайнятості, що шукаємо лікарів. Тож коли поспілкувалися з Васильєвими, взяли їх по зовнішньому сумісництву на 0,75 ставки. Я б дав 1,75, та попередні трудові відносини офіційно не розірвані. Загалом нам потрібно ще 6 спеціалістів. Особливо потрібні хірурги, – каже Олег  Бегаль.

Принагідно очільник установи зазначив:

– У разі початку бойових дій з боку білорусів наша лікарня перев’язувальними й деззасобами забезпечена на 6 місяців, що ж у медикаментозному плані, то за деякими позиціями запасу вистачить на 3 місяці, а за деякими – на 2. Ми сформували бригади: 4 хірургічні і 2 сортувальні. Допомогу надавати зможемо. На початках були проблеми із постачанням медикаментів, тоді нам дуже допомогли поляки. Зараз ми вже передаємо ліки далі, бо нам вистачає.

Що ж до фінансування, то працівники заробітну плату отримують без затримки. Головний лікар планує потроху відновлювати планові госпіталізації.

Щоби пацієнти були в безпеці під час повітряних тривог, у лікарні упорядковане укриття майже на тисячу осіб.  

Тож якщо ви лікар і шукаєте роботу – телефонуйте. Може, саме вас чекають у Маневичах!