Луцька художниця арттерапією допомагає відновитися переселенцям

Про це пишуть на сайті Евакуація.Сіті.

Вилити емоції на папір

Студія «Творці щасливих моментів» художниці Юлії Гринчук заховалася в приміщенні Мистецької галереї майже в центрі Луцька. В невеличкій кімнаті зі столом посередині дивним чином помістилися стелажі з безліччю олівців, фломастерів, фарб, пензлів та книг. Інструментами для творчості тут встелене навіть підвіконня. А на стінах – щільно розташувалися найкращі картини мисткині. Більшість з них – це так звані мандали (геометричний малюнок у вигляді круга), завдяки яким пані Юлія вирізняється серед мистецької спільноти обласного центру Волині

До війни ця студія була чи не щодня наповнена дитячим сміхом та творчістю. Проте 24 лютого курс її роботи дещо змінився. Тепер у гості до пані Юлії приходять не лише діти, а й дорослі, які завдяки арттерапії лікують свої душі.

«Коли почалася війна, студія зупинила роботу, а частина дітей роз’їхалися. В мене залишилася купа олівців та фломастерів. Я почала давати оголошення, мовляв, хто хоче вилити емоції на папір – запрошую. І така волонтерська, безкорислива робота дає мені ще більше заохочення», – розповідає художниця.

Моя ціль – допомогти заспокоїтися або збадьоритися

Олена та Дар’я приїхали в Луцьк з Харкова ще на початку березня. До війни вони не знали одна одну: познайомилися вже в евакуаційному автобусі, а зараз мешкають в одному гуртожитку і разом відвідують арттерапевтичні заняття.

Жінки вмостилися за столом напроти власниці студії і заходилися заповнювати фломастерами чудернацькі узори-розмальовки. Це – ті ж самі мандали, але в дещо спрощеному варіанті.

Мандала символізує Всесвіт і наш внутрішній світ, – зазначила Юлія Гринчук, – Мандала створена однією людиною, відображає її індивідуальність: допомагає дослідити її і знайти шлях до себе.

 Щоправда, мандали на студії розфарбовують не часто. Юлія Гринчук більше полюбляє працювати в техніці нейрографіки, де людина сама створює основні лінії, а тоді вже заповнює їх кольорами. Саме такими малюнками встелений робочий стіл.

Під час заняття я завжди розмовляю зі своїми гостями про внутрішній світ, про переживання. А я не ставлю перед собою завдання глибоко розбиратися в проблемах людини, залізти їй в душу. Моя ціль – допомогти людині дати собі відповідь на якісь запитання, заспокоїтися чи навпаки збадьоритися. Ми не заходимо в терапію з ногами, для цього є психотерапевт. Моя задача – принести щастя в життя людини, допомоги їй розслабитися, – каже жінка.

Арттерапія допомагає забути про свої проблеми

Олена Шаповал приїхала у Луцьк з сином. В рідному Харкові вона мала дуже активну та творчу професію. Жінка працювала випусковою редакторкою у видавництві, тобто вела книгу на всіх етапах її створення. Тому коли переїхала на західну Україну, сидіти склавши руки теж не змогла.

Я з тих людей, які не можуть сидіти на місці. Особливо в критичних ситуаціях мені треба займати чимось руки і голову. Тож, я почала шукати, де можу бути корисною. Доля звела мене з Юлею. Я тоді прийшла і сказала: «Дайте мені щось робити. Я буду підлогу мити, сітки плести, дайте що-небудь». Так почала допомагати Юлі працювати над проектами, запрошувати інших переселенців на заняття, – згадує Олена.

Нерідко жінка й сама відвідує арттерапевтичні заняття. Каже, це допомагає їй відволіктися від нескінченних потоків інформації, відкинути погані думки, розслабитися, а ще віднайти в собі такий необхідний внутрішній ресурс.

Це так класно, коли ти концентруєшся на виборі кольорів, на цих лініях. Ти забуваєш про свої проблеми, в тебе голова перемикається. В нас були маленькі сестрички з Волновахи, в яких мама поранена лежала в лікарні. І я тоді побачила реальний результат Юлиної роботи. Ці дівчатка, коли прийшли, навіть зняти верхній одяг боялися. А наприкінці заняття вони вже обіймалися з нами, не хотіли від себе відпускати, – розповідає Олена. 

Зараз жінка мріє повернутися додому. Жартома каже, що вже запросила до себе в гості "пів Луцька" і задумала з новими знайомими висадити в Харкові калинову алею.

Перший малюнок зберегла на пам'ять

Дар’я Ластівка на заняття прийшла лише другий раз. Вперше на арттерапію потрапила на запрошення Олени. В Харкові вона працювала в контакт-центрі банку, але нині він припинив роботу. Вільний час дівчина вирішила використати з користю для себе.   

З початком війни я багато чого переосмислила та почала цікавитися чимось новим. Раніше я ніколи не була на таких заняттях, тому рада, що в моєму житті з’явилася творчість. Перший раз ми малювати нейрографіку і мені дуже сподобалася моя робота. Я її забрала з собою і навіть поклала до документів, на згадку, – розповідає Дар’я.

Зараз дівчина живе надією на якнайшвидше повернення. В Луцьк вона приїхала з братом, а їхній тато залишився в Харкові. Тож, про рідне місто Дар’ї нагадують хіба що фото, які він надсилає

Я шокована, як швидко і якісно там встигають прибрати руйнування. Тут літають ракети, а тут клумба висаджена написом «Слава Україні». Люди і влада роблять все, щоб місто було красиве. Для харків’ян немає нічого неможливого. Ніхто з моїх знайомих ще не казав, що не хоче повертатися. Всі ми чекаємо, щоб скоріше все було добре, і нічого не літало над головою, – каже переселенка.

Найкраще працює сарафанне радіо

Юлія Гринчук за своє життя здобула не одну освіту. Вона навчалася на працівницю дошкільного освітнього закладу, викладачку образотворчого мистецтва та менеджерку з управління персоналом. Багато часу жінка віддала чиновницькій роботі, але мистецтво постійно крокувало поруч. За словами Юлії, вона пройшла чимало різних художніх курсів та арттерапевтичних тренінгів. Зараз робота з папірцями позаду, тому мисткиня віддається лише творчій діяльності в студії.

Чіткого графіку занять з евакуйованими у нас немає. Ми просто даємо оголошення і люди приходять, приводять діток. Сказати, що в нас масовий потік людей буде не чесно. За останнім оголошенням, наприклад, прийшло троє. Працює також сарафанне радіо і багато людей приходить на запрошення переселенців, які вже були в мене. Наші заняття з арттерапії абсолютно безкоштовні. Але я готова працювати з людиною стільки, скільки в цьому є потреба,  – каже художниця.

Юлія Гринчук також президентка луцького клубу міжнародної організації «Ротарі Інтернешнал», що об'єднує ділових та професійних лідерів для надання гуманітарних послуг, а також сприяє доброзичливості та миру у всьому світі. Навесні клуб започаткував проєкт «Усміхатися, а не боятися». В його рамках діти-переселенці проходили психологічну реабілітацію. Упродовж місяця учасники клубу проводили з ними заняття з арттерапії, музичної та ігрової терапії.

Для когось може здатися, що це не серйозно: малювати, співати й веселитися. Але це важливо: дати дітям простір, де вони почуватимуться комфортно. Проєкт був важливим для нашої організації, адже за три місяці війни Луцьк прихистив понад шість з половиною тисяч людей, значна частка яких – діти. Хотілося, щоб діти, які тимчасово стали лучанами, почувалися в місті своїми, – розповідає ротарійка та координаторка проєкту Олена Глапчук-Тарнавська.

Заняття відбувалися упродовж місяця. За цей час в програмі встигли взяти участь близько ста дітей. Картини найактивніших з них наприкінці проєкту презентували на міні-виставці

Дитина зрозуміла, що світ не змінився

Попри те, що на терапії в Юлії Гринчук нерідко можна зустріти дорослих, основна робота все ж проводиться з дітьми. 10-річний Герман Олійник в Луцьк приїхав з Сєвєродонецька. Його мама Інна каже, що після пережитого активного та життєрадісниго сина було не впізнати.

28 лютого в нас почалися вже чіткі вистріли. Ми три тижні буквально сидіти в підвалі чужого будинку, в нашому залишатися було небезпечніше. Були перебіжки з підвалу в квартиру і назад. І це все дитина переживала. Для нього це було незнайоме, страшне. В той час Герман наче втратив себе, він дуже закрився, – розповідає переселенка.

Дитячий страх був настільки сильним, що навіть коли випала можливість виїхати з міста, хлопчик відмовлявся. Батькам довелося кілька днів переконувати сина в необхідності евакуації. Інна каже, що навіть після на західну Україну, стан Германа залишався пригніченим.

Коли він почав відвідували заняття, то змінився на очах. Буквально після першого заняття я побачила результат. Дитина зрозуміла, що світ не змінився і що в іншому місці можна почуватися в безпеці, жити і відчувати смак життя, – розповідає Інна.

Юлія Гринчук каже, що продовжуватиме свою справу доди, доки в цьому є потреба. Жінка зізнається, що діти, які приходять до неї займатися платно, хочуть просто малювати, а ті, хто відвідує студію безкоштовно – беруть емоції і дарують їх. І це найбільше надихає її працювати далі.