«Люди бояться читати новини. А я в цих новинах живу». Волонтерка Юлія Савчук

«Люди бояться читати новини. А я в цих новинах живу». Волонтерка Юлія Савчук

Юлію Савчук знають як круту режисерку і дуже талановиту акторку. Зняті нею відео завжди наповнені ідеєю, красивими кадрами та сильною енергією – тою самою, яка обов’язково в глядачів викликає «мурахи». Зіграні нею ролі в театрі «ГаРмИдЕр» – яскраві, чесні та емоційні. До тих самих «мурах».

Але тепер Юлю Савчук публічно можна побачити тільки на фото з коробками та військовими. Вона – частина найбільшого волонтерського штабу Волині «Ангар». Дуже важлива частина.

Про війну, яка виснажує, але не втомлює; про волонтерство, яке нереальні речі робить буденними справами; про життєві принципи і погляди Юлії Савчук – у розмові із виданням ВСН.

– Ти поєднуєш волонтерство із роботою, чи на це йде весь час?

– Зараз я на всі сто – волонтерка. Мій мозок, свідомість, серце зараз абсолютно і повністю належать боротьбі за перемогу. Не знаю, чи змогла б робити зараз щось інше.

Я б хотіла творити. Навіть дуже. Але багато що зараз стає беззмістовним.

– Чим саме ти займаєшся в Ангарі? Розкажи, про свою сферу відповідальності.

– Я на початках питала в Олі Валянік: а скажи, хто я в нашому Штабі? То вона казала, що я її зам))

Якщо конкретніше, то на мені – два напрямки. Я займаюся прийомом заявок. Це звернення до Олі, до інших наших волонтерів, які приходять ззовні – по телефону, в соцмережах. Впорядковую це все.

У нас є люди на різних відділах: медичному, харчовому, господарсько-тактичному, відділі електроніки. Відповідно, передаю інформацію, що треба зібрати. А далі – другий напрямок моєї роботи: організувати відправлення. Чи це має бути посилка Новою поштою, чи люди самі заїдуть і заберуть, чи треба великий транспорт.

Але у нас багато людей у Штабі. Часто заявки із соцмереж обробляє відділ комунікацій. Так само із збором необхідного та передачею, якщо хтось напряму отримував звернення, то може самостійно зібрати та передати потрібні речі.

«Люди бояться читати новини. А я в цих новинах живу». Волонтерка Юлія Савчук

– Якщо порівнювати із початком вторгнення, зараз зменшилась кількість звернень?

– Це завжди хвилеподібно. Спочатку було набагато більше сумбуру. У нас ще не було чіткої системи в роботі, у військових частинах трохи був хаос. В короткий термін потрібно було зробити одночасно багато завдань, тому цей хаос зрозумілий, по-іншому тоді і бути не могло. Тоді було дуже багато роботи і відправлень.

Потім був період, коли стало менше запитів від військових, але дуже активно почало звертатись цивільне населення. Писали і дзвонили ті, хто виїхав з окупації і ті, хто лишився на захоплених територіях. Одними з перших ми організували відправлення на Ірпінь і Бучу. Але пізніше туди всі «ломанулися», то ми змінили напрям на Бородянку і більш віддалені села, ближче до Чорнобиля, куди ніхто не возив. Також возили на Харківський напрямок, Чернігівський, зараз це найчастіше – Херсонський.

Була хвиля, коли багато поранених повернулося до Луцька в госпіталь і вони зверталися, бо лишилися без форми, без амуніції. Тоді почали формуватися нові підрозділи і відповідно у нас – нова хвиля звернень від військових.

Як буде далі – дуже важко спрогнозувати.

Сьогодні, наприклад, у нас за день 13 відправлень, але це дуже мало. Маємо приблизно 20 заявок на день.

«Люди бояться читати новини. А я в цих новинах живу». Волонтерка Юлія Савчук

– І так щодня?

– В цій роботі немає вихідних. Телефонує якось в суботу військовий: «Прийду до вас з понеділка». Кажу, що може приходити і завтра. А він: «Ви що – не відпочиваєте?» А в мене зустрічне питання: а на передовій військові відпочивають, бо неділя?

У війни немає вихідних і треба працювати, аж поки не переможемо.

– Дуже втомлюєтесь?

– Сьогодні вранці прийшла в «Ангар» і кажу: «Я тільки проснулася і вже втомлена». І чую у відповідь: «Я – теж».

Дуже багато комунікації, багато різних людей, багато завдань і це втомлює. Буває, що збираємо два тижні гроші на коптер, а за пару днів приходить повідомлення: «Немає вашої пташки». І треба нову. Знову і знову.

Та я б не сказала, що втомлює саме це. Мені найгірше, коли на очі попадаються новини, що захопили якусь нову територію. Тоді на якусь секунду навіть з’являється думка: а, може, це все даремно?

Але я зрозуміла одну річ. Війна – це страшно. Війна – це погано. Але війна – це завжди про краще майбутнє. Тому ми маємо зберегти себе сильними та усміхненими. Бо втомленим і нещасним людям буде складно відбудовувати країну.

«Люди бояться читати новини. А я в цих новинах живу». Волонтерка Юлія Савчук

– Є багато жартів про українських волонтерів, що це люди, які можуть знайти корінь мандрагори і шкіру єдинорога. А що вам в Ангарі доводилось шукати незвичного?

– Ліве крило літака-безпілотника)))

– Серйозно?! І знайшли?

– Так. І воно насправді не так вже й дорого коштує. На військову форму зараз збираємо 4,5 мільйони гривень, то це набагато складніше. Мабуть, це найскладніше в роботі волонтера – те, що постійно треба дуже-дуже багато грошей.

– А ще які цікаві «замовлення» були?

– Вистачає людей, які пишуть «казки». Був якось запит від одної військової частини на 14 сторінок. В списку були мандарини, індиче філе…

– І що ви з такими запитами робите?

– Віддаємо те, що маємо і можемо, і все.

«Люди бояться читати новини. А я в цих новинах живу». Волонтерка Юлія Савчук

– Люди, які звертаються до волонтерів, зазвичай пережили непрості ситуації, або тікали з дому від обстрілів, або відправили близьких на війну. Говорити з такими людьми, мабуть, непросто?

– Є дуже хороші люди. А є дуже нехороші.

Якщо говорити про військових, які звертаються, то є одна закономірність. Чим чіткіше людина розуміє, чому вона йде туди, тим простіше з нею розмовляти. Коли людина знає, що йде захищати країну, але для більшої ефективності їй бракує якоїсь амуніції чи техніки – такі запити максимально лаконічні, і розмова з такими людьми насправді тільки додає мені сили.

Але справді є різні люди. Сьогодні вранці, наприклад, завантажували машину, і нам кажуть: «Це все?!». Так, все. Багато штабів за цей час вже позакривалося, а ми домовилися, що граємо в довгу.

«Люди бояться читати новини. А я в цих новинах живу». Волонтерка Юлія Савчук«Люди бояться читати новини. А я в цих новинах живу». Волонтерка Юлія Савчук

– Складно відмовляти людям, якщо в Штабі немає того, за чим звертаються?

– Ні. Можливо, спочатку було складно. Було багато запитів і важко було визначити, кому спочатку допомогти, кого відставити в чергу.  Але з часом саме життя підказало принцип, за яким віддаємо допомогу. Тим, хто найближче до бойових дій – в першу чергу. Решті – якщо є можливість.

Але стараємось усім допомогти хоч чимось. Якщо приходять зі списком на 30 позицій, то закриваємо хоча б 1-2.

– Із того, що розказуєш, я уявляю просто тисячі людей, з якими ти за цей час познайомилася. Чи були серед них якісь знакові, дуже важливі, про кого можеш розказати?

– Найбільше запам’ятовуються щирі люди. Перший, кого пригадую – військовослужбовець досить високого бойового чину, він приїжджав до нас за автівкою. Це такий поважний чоловік, який багато чого пройшов і бачив, але коли він розказував про Бородянку, у нього були сльози на очах. Це щиро і сильно, такого не забути.

Є ще одна дуже гарна історія. Приїхав військовий, щоб подякувати. Показав ремінь, який ми йому давали. Звичайний військовий плетений ремінь. І от він показує, що в цьому ремені застрягнув осколок. Якби ременя не було, отримав би серйозне поранення. Ніби дрібниця – просто ремінь, а врятував життя.

«Люди бояться читати новини. А я в цих новинах живу». Волонтерка Юлія Савчук

– Це до теми, що деколи і 10 гривень допомоги волонтерам, насправді дуже важливі…

– Так, важливі.

Ще розкажу історію, яка запам’яталася. Приїхали військові з маленьким песиком-дівчинкою. Запитую, як назвали і виявляється, що ще не придумали ім’я. Тоді хтось запропонував назвати Журавкою, так само, як позивний в Олі Валянік.

І тепер на Сході служить маленька Журавка. Хлопці телефонують постійно, розказують, як вона, скидають фото, виходять на відеозв’язок, щоб показати… Добре, що дзвонять. Найстрашніше в цій війні, коли дехто перестає дзвонити і виходити на зв’язок. Не хочеться, щоб таке було, але розумію, що цього не уникнути.

«Люди бояться читати новини. А я в цих новинах живу». Волонтерка Юлія Савчук

– Часто чуємо фразу «вони віддають своє життя», але не завжди є розуміння, наскільки буквальне значення мають ці слова.

– Ті, хто йде воювати, розуміють. Знають, що може статися і свідомо на це йдуть. І мені здається, що ті, хто не боїться смерті – ті якраз і виживають.

Це таке загальне правило: якщо людина знає і розуміє, що вона робить, вона робить це ефективніше, краще, цілеспрямованіше.

– Ти згадувала про позивний Олі Валянік – Журавка, а чи отримала ти якесь прізвисько за цей час у волонтерстві?

– Мені не дуже подобається, але розкажу, бо це смішна історія. Якось один серйозний військовий забіг в Ангар і на весь голос звертається до мене: «О, кицюня!..» Він так це промовив з душею, дзвінко і ще й з таким яскравим акцентом, як ніби з-під Полтави. «Ки-цююю-ня!..» І разів 20 повторив, поки був у нас: «Кицюня, а де тут у вас?..», «Кицюня, а глянь от сюди…», і тепер в Ангарі мене так часто називають.

«Люди бояться читати новини. А я в цих новинах живу». Волонтерка Юлія Савчук

– Є речі, які тебе дратують у спілкуванні з цивільними? Людьми, які мають мінімальне уявлення про війну і те, що відбувається в країні.

–  Дратує, коли люди закидають тези: ви забагато говорите про війну… Яке – забагато?! Війна триває. І триватиме, поки ми не переможемо. Ми вже давно зрозуміли, що ніхто не відступиться і не погодиться на якесь перемир’я. Ми не можемо собі цього дозволити.

Так, це дуже складно. Так, ми маємо дуже великі жертви. І через це ми тим більше не можемо допустити, щоб все повторилося, як в 2014 році: рік пройшов і всі вирішили, що війна – десь там. Вона не десь там, а тут і зараз. По нашому місту не прилітає, але ми не знаємо, чи будемо тут сидіти через хвилину.

Деколи здається, що готова почати вбивати людей за їхню байдужість. Це найгірше, що взагалі може бути в житті, і найгірше, що може бути під час війни.

Зустріла недавно подругу, вона розказує: «Ой, я як почитаю новини…». А я думаю: а я в цих новинах живу. Можу днями нічого не читати, але добре знаю, що відбувається.

Мені хочеться, щоб люди продовжували своє життя, працювали, відпочивали. Але при цьому вони не повинні забувати про війну. Не разово при нагоді закинути волонтерам якусь суму для «галочки», а системно робити все можливе для допомоги ЗСУ, для перемоги меншими втратами.

І бізнес має працювати. Але якщо він працює, то повинен робити це на благо перемоги. Хоча б якусь частину заробленого віддавати на потреби армії. Перше, що я запитую, коли заходжу в кав’ярню чи якийсь магазин: чи вони відраховують гроші на армію.

Крім байдужості ще є одна річ, яка дратує. Надмірне «засирання» простору негативом. В коментарях, в розмовах. Та займіться вже чимось корисним, що допоможе нашій перемозі, замість того, щоб постійно мусолити одні і ті самі теми!

«Люди бояться читати новини. А я в цих новинах живу». Волонтерка Юлія Савчук

– На жаль, серед цього негативу, про який ти говориш, є теми зловживань на волонтерці. Факти продажу бронежилетів, автомобілів, які привезені в Україну для ЗСУ…

– В мене не вкладається в голові, як люди можуть наживатися на волонтерці. Немає в голові такої парадигми, щоб я могла зрозуміти, як це відбувається і хоч якось прокоментувати.

– Але цікаво, що ти думаєш: чи варто висвітлювати ці історії зараз, чи відкласти на потім?

– Однозначно зараз. Таке потрібно висвітлювати. Бо люди будуть далі йти до цих шахраїв, далі донатити їм.

Але бачила ще інший сюжет на місцевому телеканалі. На тему: в той час, коли країна оплакує Героїв, хтось там святкує весілля… Оце – дно! Такого не треба робити. Такі сюжети демотивують усіх. Для чого їх знімати? У нас війна – 8 років. 8 років нам привозять загиблих солдатів. І весь цей час були весілля, дні народження… Впевнена, що ті, хто писав цей сюжет і начитував таким трагічним голосом, теж за ці 8 років не раз святкував не одне свято.

«Люди бояться читати новини. А я в цих новинах живу». Волонтерка Юлія Савчук

– Війна однозначно змінила всіх, часто навіть зустрічаю думки, що після війни люди планують категорично змінити професію. У тебе таких думок немає?

– А режисер – це не професія. Це стан. Так, як ти не можеш замінити шкіру… в принципі, можеш, але якщо ти не Майкл Джексон, то навіщо?.. так само ти не можеш замінити цей стан.

У мене недавно був досвід керівної роботи в Рівному, і коли я туди їхала, то були сумніви, чи справлюся. Але ж робота режисера – це якраз і є: вигадувати і керувати.

– А як ти стала режисером?

– В 18 років прийшла у Волинську обласну державну телерадіокомпанію, хотіла бути радіоведучою. Але такої вакансії не виявилося, а була посада режисера. Я погодилася і пішла додому гуглити, що таке режисер.

Для мене це був важливий досвід. Головним режисером на телебаченні тоді був Льоша Стаднюк, він мене під такі танки кидав!.. За перші три дні я пережила все, що можна і не можна. На третій день роботи в мої 18 років мене посадили на прямий ефір. Звичайно, я трохи налажала. Іду після ефіру, реву. Кажу Льоші: «Може, ти б мене пожалів?». А він: «Ти що – жалка людина, щоб тебе жаліти?». Це була гарна школа.

«Люди бояться читати новини. А я в цих новинах живу». Волонтерка Юлія Савчук

– Довго працювала на телебаченні?

– Близько 8 років. Було доволі цікаво, була можливість творити. Так, це не Голівуд, було мало грошей. Складно було кудись поїхати, затвердити якийсь проект. Але все одно виходило творити.

Переживала багато дуже класних емоцій в цей період. Тому не зовсім розумію колишніх колег, які розказують, як було погано на телебаченні. Та не було!

Я взагалі ненавиджу людей, які х*рять свою роботу. Якщо тобі не подобається робота – змінюй її. А якщо не змінюєш – значить, вона тобі подобається. Не вірю, що всі такі мазохісти і люблять, коли їм боляче чи неприємно. Я завжди любила те, чим займалася, і робила це з повною віддачею.

– Які проекти на Волинському телебаченні запам’яталися найбільше?

– В 2014 році були важкі, але цікаві і важливі проекти. Один із таких – про Героїв Майдану, знімали із Валерієм Фетисовим і Оксаною Євпак. Пам’ятаю, ще не було 40 днів, як загинули хлопці, а ми їздили до них додому і знімали програми. Було дуже складно. Знімали живі розмови без постановок. Вважаю, що при війні це недоречно, війна і без того настільки жахлива, щоб робити її ще жахливішою за допомогою штучних засобів.

Також робила багато мистецьких проектів. Дуже любила працювати на ПТС-ках (пересувна телевізійна станція на базі автомобіля для зйомок та монтажу за межами телестудії, - ред.), знімали концерти, спортивні змагання, волейбол, бокс. Єдине, що не знімала – це церкву. Не те, щоб принципово, я просто нічого не розумію в іконах, службах, і точно знімала б не те, що треба показувати в кадрі.

А от концерти дуже любила. З мене колеги сміялися через ці ефіри, бо всі здалеку розуміли, коли я за пультом. ПТС-ка тоді трусилася))) Бо я завжди вибивала собі такт, щоб відповідно змінювати кадри.

«Люди бояться читати новини. А я в цих новинах живу». Волонтерка Юлія Савчук

– Не думала про те, щоб знімати зараз про війну?

– Хотілося б, дуже. Але режисер – це не самостійна одиниця. Потрібен оператор і в ідеалі журналіст, які погодяться поїхати. Плюс зараз багато знімають, і в мене поки відчуття, що мені немає більше чогось додати, ніж вже сказано. Відчуваю зараз більшу потребу в собі тут.

– Знаю Юлю Савчук як дуже творчу і дуже харизматичну людину. Зараз популярно працювати над своєю харизмою, проходити різні марафони успіху, читати мотиваційну літературу… Чи були в тебе якісь такі речі, які допомагали формуватись як особистість?

– Я коли чую, що кажуть комусь: «Ти такий творчий!», то чомусь завжди здається, що хочуть сказати: «Ти такий йо*тий!»))) Думаю, ти розумієш, про що я, бо ж теж – з «творчої професії»)).

Це неправильно і дуже правильно водночас, але мене формували люди. Неправильно, бо це може викликати залежність від когось. А з іншого боку – я дуже люблю людей. Навіть якщо говорити про якісь міста, де я бувала, для мене це – не місця чи краєвиди, а люди, яких я там зустріла.

А ще я в дитинстві дуже любила читати. На мене навіть сварилися. Бо я могла прийти додому, піднятися на поверх і пів години стояти під дверима, дочитувати розділ. Через таку любов до книг я часто жила в якомусь своєму фантазійному світі. Мама постійно сварилася, чого я вигадую і обманюю, а я ображалася, бо не обманювала, а фантазувала. Коли мене щось не влаштовувало, я собі допридумувала кращий світ, і свято в нього вірила.

Те, що мені цінне навіть зараз – я попри все стараюсь не втрачати дитячість. Часто чую: «Ти доросла жінка, не роби так!», а я можу йти вулицею і побачити якогось милого песика і так мені щиро захочеться його почухати… Я вмію щиро радіти звичним речам, як це роблять діти.

«Люди бояться читати новини. А я в цих новинах живу». Волонтерка Юлія Савчук

– На початку розмови ти сказала, що хотіла б творити, але багато що втратило зміст. А що зараз має зміст? Що є важливим?

– Важливо лишатися людьми. Бути на своєму місці і робити, що можеш. Бути щирими і плакати, коли хочеться плакати. Матюкатися, коли хочеться матюкатися. Підтримувати одне одного. Казати іншим, що тобі важко, коли тобі важко. Не лишати в собі емоції, коли вони нагнітають.

Важливо співпереживати. Жити. Не забувати про війну. Вірити в правильних богів))

Важливо слухати себе. Деколи кажуть: від мене нічого не залежить, одна людина нічого не змінить. Це неправда. Одна людина може змінити все. Просто треба робити те, що справді важливо.

Їб*шимо кожен на своєму фронті! Горда за те, що маю честь робити те, що роблю тут і зараз.

 

Зараз волонтери Анграру збирають кошти на 4 машини. Це - 14800$ або 540 200 грн! Це велика, але дуже важлива сума, кожен донат для якої важливий! 1/10/100 гривень - це велика допомога!

Вперед!

_______________________________________

БАНКА:

https://send.monobank.ua/jar/A8aVVgfRck

Реквізити для збору коштів:

ДЛЯ ПЛАТЕЖІВ В УКРАЇНІ:

Переказ у гривні:

4149 6293 1709 2898

IBAN UA903052990000026207662581086

Olha Valianik (Приватбанк)

Призначення платежу:

благодійна допомога для ЗСУ

________________________________________

МОНОБАНК

для ПЕРЕКАЗІВ з МОНОБАНКУ

5375 4141 0849 3775

Призначення платежу:

благодійна допомога для ЗСУ

Можливо зацікавить

На Волині перестало битися серце волонтера

На Волині перестало битися серце волонтера

«Спорт - це тяжка праця», - тренерка юнацької збірної України з сумо лучанка Аліна Бондарєва

«Спорт - це тяжка праця», - тренерка юнацької збірної України з сумо лучанка Аліна Бондарєва

збір ЗСУ

Воюють на одному з найважчих напрямків фронту: оголосили про збір коштів для волинської бригади

Митрополит Луцький та Волинський Михаїл розповів, коли і за яких умов закінчиться війна
відео

Митрополит Луцький та Волинський Михаїл розповів, коли і за яких умов закінчиться війна

волонтер обстріл
відео
фото

Доставляла допомогу воїнам: волонтерка з Волині потрапила під ворожий обстріл

Зоопарк
фото

«Ми зайняли своє місце серед європейських зоопарків», - інтерв'ю з Людмилою Денисенко

Луцьк Туристичний

«До Луцька варто приїхати, аби насолодитись його затишком»: розмова з Катериною Теліпською

Писанкар

«Писанки потребують не лише зосередженості, але й особливого стану душі»: писанкар Андрій Бондарук

Герой України

Понад пів року рідні сподівались, що живий: розвіднику з Волині просять посмертно присвоїти державну нагороду