Мрія здійснилася завдяки війні: на Волинь втекла від обстрілів сім'я харків'ян

Мрія здійснилася завдяки війні: на Волинь втекла від обстрілів сім'я харків'ян

24 лютого о 5-й ранку харків’яни прокинулися під вибухи. Пелена чорного їдкого диму за вікном, здригання власної домівки, панічний страх за життя й повне незнання, що робити на випадок війни, скувало свідомість пані Ірини. Потрібно було швидко опанувати себе, першочергово родина шукала укриття. У сусідньому будинку в підвальному приміщенні, де не було води і світла, разом із павуками серед бруду Корольови провели напівсидячи першу ніч війни. Про це розповідає Волинський обласний центр зайнятості. 

Наступного дня вдалося знайти невеличке приміщення на цокольному поверсі, де мав бути спортивний клуб. Шістнадцятеро дорослих і п’ятеро дітей лишилися тут, бо умови були напрочуд добрі: світло, вода, тепло, санвузол і ліжка з шин.

"Упродовж восьми днів ми по черзі готували гарячу їжу для дітей, а самі перебивалися канапками. З продуктами було скрутно. Нам взагалі пощастило, бо серед нас була жінка, яка працювала у супермаркеті і час від часу приносила харчі: то палку ковбаси, то хліба, то якусь консерву", - пригадує Ірина Корольова.

За тиждень по Харкову почали гатити з «Градів» та кидати авіаційні бомби. В їхньому «VIP-сховку» зникли вода й тепло. Постало питання: їхати чи не їхати? Одна сім’я, яка жила разом із Корольовими у підвалі, виїхала на спокійну територію. Наступного дня пані Ірина, її чоловік, син та свекруха тією ж дорогою вирушили до Світловодська (там мешкали родичі – авт.). Закинули у власне авто намет, пальник, мішок картоплі та теплі речі. Пані Ірина брала лиш те, що в той момент потрапляло під руки, а син посадив хом’ячка Кексика та кицю Вафельку. Жодної секунди жінка не пошкодувала, що замість косметички врятувала улюбленців сина.

У мирний час подорож забрала б максимум шість годин. Родина ж добиралася увесь день. Їхати було складно, адже навколо був хаос: десь горів будинок або авто, поперек дороги розбиті вантажівки й вирва на вирві. Так, їхня машина ледь не перекинулася на одній з ям. Доки добиралися до родичів, то ледь не посивіли від жаху, коли автівка їхала серед поля, а у небі над ними, здавалося, на висоті витягнутої руки, летів гелікоптер.

«Добре, що це був наш, український», – видихнувши, розповідає співрозмовниця. В дорозі побили диски і затратили 3 дні на ремонт у Світловодську. Ще два – просто відпочивали.

"Спершу думали залишитися там. Але за два дні до війни керівництво заводу «Королівський смак» звільнило тисячу людей. Тож ми усвідомили, що роботу знайти важко, а «заначка на чорний день» рано чи пізно закінчиться. Наші рідні через соцмережі допомогли знайти родину, яка мешкала у Струмівці і погодилася нас прихистити.

Зібралися й поїхали на Волинь. Дорогою мені пригадалося, як ми з чоловіком мріяли заробити на власне авто й поїхати у подорож на захід України. Кажу йому, а пам’ятаєш… А він мені: пам’ятаю… Але ж ніхто з нас не думав, що мрія здійсниться завдяки війні", - крізь сльози розповідає пані Ірина.

Майже два місяці родина Корольових живе у Струмівці. За цей час встигли і «короною» перехворіти, і роботу знайти. Пані Ірина з сином потрапили у лікарню відразу після приїзду.

"Нас лікували у районній лікарні. Стан був середньої тяжкості, та такої любові й щирості від незнайомих людей я не очікувала. Нам ложку з горнятком дали, бо ми, як кажуть, приїхали голі-босі. Медсестрички ділилися з нами домашніми обідами, які брали для себе. Іграшки приносили. Коли ми сюди їхали, то багато хто з знайомих з острахом перепитував: «Вы на запад?» І скажу вам тут, на заході України, живуть прекрасні люди!" - каже переселенка з Харкова.

Оговтавшись від хвороби й переїзду, почали думати, як жити далі. Чоловіку вдалося налагодити роботу й працювати дистанційно. Бабуся до війни подала документи на оформлення пенсії, тож роботу почала шукати пані Ірина. Волиняни допомогли оформити потрібні документи, підказали, де знайти роботу.

"Я переглянула вакансії в інтернеті. Мені підійшла робота пекаря. За освітою я харчовий технолог. Коли ще працювала у Харкові, то для себе практикувалася як пекар. Мені надали контакти, і я прийшла на співбесіду. Ось майже місяць я працюю. Можливо, у мене не така швидкість, як у колег. Та я швидко вчуся. І, якщо чесно, то людина, яка хоче працювати, роботу знайде завжди", - резюмує харків’янка.

Нову роботу переселенка Ірина Корольова отримала у підприємця Сергія Шпичака. Його мініпекарня спеціалізується на ручному виготовленні 17-ти видів печива. Це й пісочне печиво, трубочки й конвертики з джемом, «мащеники» зі згущеним молоком. Як нині працює малий бізнес з торговою маркою «Солодар» – розповіла помічниця власника Інна Касянчук:

"З початку війни ми не працювали перші кілька днів. Тепер у нас лише неділя вихідний. Клієнтів менше не стало. Бо у Харкові закрилися підприємства, і дистриб’ютори шукали нових виробників".

Мрія здійснилася завдяки війні: на Волинь втекла від обстрілів сім'я харків'янМрія здійснилася завдяки війні: на Волинь втекла від обстрілів сім'я харків'янМрія здійснилася завдяки війні: на Волинь втекла від обстрілів сім'я харків'ян

За тиждень після нападу москалів вдалося опанувати емоції та налагодити роботу. Спершу важко було знайти маргарин 80% жирності, бо постачали його з Одеси, а логістичні зв’язки були трохи втрачені. За цей час вдалося не лише зберегти потужності, а й наростити обсяги. Нині випічку у луцького бізнесмена закуповує Німеччина. Єдина умова – фасування по 350 грамів. Вони віддають перевагу пісочному печиву, також полюбляють конвертики з джемом.

Як розповіла пані Інна, у колективі зараз працює десятеро осіб. Уся продукція – це ручна робота, хоча є автоматизовані машини для заміски тіста. Продукти в рецептах – лише натуральні. Ближче до літа, коли настане спека, асортимент продукції корегують: зменшують випічку печива, що швидко псується.

Зараз виробництво, як зазначила Інна Касянчук, шукає нове приміщення для переїзду, тож про збільшення колективу поки що мова не йде. Та як тільки-но вдасться вирішити це питання і постане питання про кадри – вони обов’язково звернуться за допомогою до фахівців Луцького міського центру зайнятості.

Можливо зацікавить