На Миколаївщині окупанти закатували чоловіка, якого обмовили односельці

До селища Лоцкіне Тетяна Божко з чоловіком приїхали 40 років тому, щойно закінчили Миколаївський педагогічний університет.

«Я викладала фізику, математику, і бібліотекарем була. Зараз я теж пішла, він пішов 10 років тому на пенсію з вислугою років, і я теж. То я в бібліотеці так і працювала, а він став займатися сільським господарством, засівав поля - ячмінь пшениця, соняшник», - розповідає Тетяна.

Її чоловік Сергій - росіянин за походженням. Але у його профілі в соціальній мережі гасло: «Я хочу, щоб в усьому світі перестали розуміти російську мову». Веселий турист, мандрівник, шукач пригод, якому було 59. І саме через вік не потрапив у тероборону. А коли ж російські окупанти зайшли до рідного села, він був серед тих, кого одразу захопили в полон.

«В нас в селі були люди, які з радістю сприйняли окупацію, які з цими ж росіянами чай пили, як вони кажуть, обідали, напевно, що вони говорили, бо був чоловік, який кричав, ну, чули сусіди, що Божко - бандерівець. Через нього мої сини бандерівцями стали», - розповідає жінка.

Після полону свого Сергія Тетяна бачила лише раз - його привезли додому, пораненого, скривавленого.

«Привезли його, уже побитого, і рука підв’язана була. Я до нього ще підбігла і кажу, що з рукою, а він каже, що куля в лікті, прострелили руку», - розповідає дружина закатованого.

До Тетяни росіяни ще кілька разів приходили з обшуками. Казали, начебто чоловік служив в «Азові».

«Вони вимагали, коли ходили й обшукували дома, то шукали кулемет, і мені казали: «Мать, віддай кулемет». Кажу, ну де в нас кулемет, якби був в нас, я б вам все віддала..» - пригадує жінка.

Коханого Сергія Тетяна шукала по всьому селу. Хотіла бодай погодувати та обробити рану. Була і у штабів росіян, і бойовиків «ДНР». Бо бажання знайти чоловіка було сильнішим за страх.

«Я ж до останнього надіялася, вони, коли казали, що випустять, то я була впевнена, що вони випустять. Сюди нікого не пускали, навіть через дорогу перейти була проблема», - розповідає вона.

 Окупанти зібралися і втекли з села раптово. Тетяна продовжувала шукати Сергія і навіть кинулася наздоганяти колону окупантів, хоча й не знала, в якій машині міг бути її чоловік. Коли ж повернулася в село і побачила, як навколо поля збираються її односельці. Її чоловік лежав вбитий у ямі.

«З усіх вулиці зійшлися, вони, мабуть, побачили цього, що рука виглядає, і ми коли під’їхали, то вони вже викопали килим, на якому вони спали, і тут його накрили, матраци. Яка це була страшна поза, це не передати. Вони його кинули, руки в різні боки, ноги теж, це щось страшне було, лице побите. І футболку, коли підняла, то постріляний вже був», - пригадує жінка.

З цього поля вона рушила до тих самих сусідів, які прихистили в себе росіян і, ймовірно, здали Сергія.

«Я вчепилася в нього і кажу, ви вночі спати не будете, він вам снитися буде, дивіться, що ви наробили», - каже Тетяна.

Наступного дня сусіди приїжджали, вибачатися.

«Вона каже, а що я винна, що я «русская». Кажу, та в нас росіян в селі багато, так що всі з цими загарбниками чаї розпивали і їли, пили. А чоловік каже, що мені все одно, де жити, аби добре жити. Чого ж ви тоді? Їдьте до них, чого ви сюди тягнете цю плісняву», - обурюється дружина вбитого.

На кладовищі біля могили чоловіка Тетяна говорить, що це злочин Росії, який досі лишається непокараним. Але навіть зараз сподівається, що смерть її Сергія не буде марною.

«Сергій завжди говорив українською мовою. Будемо надіятися, що наші діти, молодь будуть говорити українською, будуть цінувати українську, свою державу Україну», - сподівається вона.