«Нам треба думати про українців, не про росіян», – інтерв’ю із доктором психологічних наук Ларисою Засєкіною

Війна поки що біля нас, ми живемо наче б то у іншому житті, не своєму. Не будуємо планів та не задумуємось про те, що буде завтра. Вже звикли до звуку сирен і до новин, але оптимістичне налаштування тримати дедалі важче. 

Декілька порад про те, як жити у новій реальності та тримати бойовий дух дала психологиня Лариса Засєкіна, а також розповіла про роботу нового онлайн-ресурсу психологічної підтримки, який організували у Волинському національному університеті.

– Уже більше двох місяців ми живемо в новій жорстокій реальності. Що змінилось у нашій психіці?

– Війна поділила життя на «до» та «після». Є певні закономірності щодо того, як реагує людська психіка під час будь-якої війни.

Найперше – це страх, нетерпимість до невизначеності. На страх завжди є три поведінкові реакції: нападай, завмирай або втікай. Загалом в українців не було «завмирай» – найгіршої реакції, а навпаки відбулась мобілізація всіх ресурсів. Згадуючи, люди зараз розповідають, що відчули у собі величезну силу, піднесення. Багато хто почав займатися волонтерством, багато хлопців записалися до лав тероборони, збиралися черги до військоматів. Це була дуже мужня і дуже згуртована реакція. Українці продемонстрували готовність захищати свою землю. 

Наступний етап настав приблизно через місяць. Тоді був відчутний спад цієї мобілізації, тому що події на війні між собою були схожі, новини змінювались не так часто. Ну, і за загальними закономірностями, люди впадають в апатію, депресію, тому що вони не можуть постійно знаходитися у піднесеному стані, у стані бойової готовності. Це психологічний захист організму, під час якого він розслабляється. Тоді починається глобальне розчарування: війна не закінчується, перспектив немає. 

Я думаю, навіть добре, що всі ці події припали на час підготовки до Великодня, адже психологія цього свята полягає у надії, вірі та любові. Спостерігаючи за тим, як люди готувалися до свята, як вони освячували пасхальні дари, то можна сказати, що вони знову згуртувалися, але, звичайно, такої згуртованості як у перші дні вже не було. 

Зараз пройшла адаптація, і люди починають повертатися до того рівня життя, який був до війни, і займатися тим, чим займалися раніше.

– У багатьох з’являється відчуття, що війна не закінчиться ніколи. А така думка приводить до вигорання, опускаються руки... Як з цим впоратися?

– Зараз я працюю з великою кількістю людей і дійсно часто чую такі переконання. Ми, психологи, називаємо це глибинним, негативним переконанням. У таких випадках я завжди запитую, чи була в історії людства хоча б одна війна, яка мала початок, але не мала кінця.

Я очолюю Український центр психотравми, який функціонує при Волинському національному університеті імені Лесі Україніки. Із 2 березня ми розпочали надавати підтримку  людям щосереди і щосуботи. Працюємо в онлайн-режимі з 10:00 до 17:00 на платформі Zoom, і до нас приєднуються люди абсолютно з усіх областей України. 

Основна ідея нашої допомоги полягає у тому, щоб повернути людей до такого функціонування, яке було до війни, спланувати своє повсякденне «рутинне» життя, яке максимально нагадує попереднє. І ми бачимо, що і влада, і всі україніці теж дуже хочуть вже повертатися до звичного життя, відновили свою діяльність різні організації та установи. 

Так само наш Волинський національний університет працює, ми не зупиняли діяльність ні на день. Хто переїхав у інші регіони чи в інші країни, їм варто займатися тим, що наближає їх до тієї діяльності, яка була до початку повномасштабного вторгнення. 

Якщо є змога, то варто працювати, або ж займатися волонтерством чи соціальними проєктами. Коли є якась діяльність та активність, тоді немає місця депресії, розчаруванню, зневірі. Варто максимально займатися тим, що приведе Україну до перемоги. І немає діяльності поганої чи непотрібної. Кожна людина на своєму місці може принести користь і наближати нас до перемоги у той спосіб, який є для неї доступним.

– Що робити, коли «їсть із середини» відчуття, що ти нічого не робиш?

– Відколи почали працювати із населенням, то дуже багато було звернень саме через комплекс провини. 

Найчастіші випадки - коли люди покинули свої домівки, виїхали за кордон і знаходяться у мирному середовищі, а їхні рідні та близькі – ні. Інший варіант – приклад жінки із Київської області, у якої був комплекс провини перед дитиною: з одного боку – страшно їхати за кордон, а з іншого – чи можна захистити свою дитину, перебуваючи під бомбардуваннями. 

Ще один випадок – відповідальність за стареньких батьків, і тут наявний комплекс провини через те, що людина залишається вдома та опікується ними, замість того, щоб волонтерити.

Найперше, на чому варто зауважити – це турбота про себе. Якщо ми не можемо зарадити собі, то ми не зможемо зарадити іншим. Дуже важливо відчути баланс між співчуттям до себе і соціальною діяльністю. Обов’язково потрібен відпочинок. Коли ви прокинулись, відразу треба подумати, чи достатньо спали, поїли, попили, чи маєте достатньо сил, аби тримати стрій. Потрібно бути стресостійким, не потрібно вигорати. Подумайте, як можна тримати стрій у тому місці, де ви зараз знаходитесь. Починати тримання строю треба із себе. Про це важливо пам’ятати. 

Дуже неправильною є думка про те, що якщо комусь із колег погано, хтось страждає, то кожен має відчути це на собі. Ні, думка повинна бути інша: поки хтось не може працювати, чи деякі університети не ведуть діяльності у зв’язку із переїздом, я повинна забезпечити діяльність своєї ніші, як вчений, як психолог, наприклад. Але знову ж таки, не потрібно так працювати, щоб впасти. Ми повинні дбати про свій ресурс. Тримати баланс між двома полюсами: перший – я дбаю про себе, другий – я дбаю про інших. 

– Як адаптуються студенти до умов воєнного стану?

– Український центр психотравми, що знаходиться у нашому університеті, надає психологічну допомогу як офлайн, так і онлайн, тому ми працюємо зі студентами по всій Україні. Основні скарги у студентів, особливо в тих, що переїхали із півдня та сходу України – це гострий стрес. 

Упродовж місяця після травматичної події, ми не можемо говорити про посттравматичний стресовий розлад, оскільки він діагностується тоді, коли пройшов певний проміжок часу і людину не покидають травматичні спогади. Коли пройшов місяць, тоді можна говорити про ПТСР. Тому, в основному, студенти з якими я працюю, або мають такий розлад, або актуальний гострий стрес, який зумовлений тим, що людина пережила травматичну подію. Відповідно, підвищена тривожність, підвищені показники депресії та інші супутні проблеми. 

Ще під час пандемії ми створили онлайн-ресурс психологічної допомоги 3D САМ. Розкажу детальніше про цей проєкт. Ресурс розміщений на платформі дистанційного навчання Moodle та складається з 3 блоків. Перший блок – психологічна підтримка при тривожності, другий – соціальна тривожність (дуже багато студентів скаржаться саме на цей аспект, наприклад, боязнь виступати перед публікою, чи оцінка з боку людей вищих за статусом), третій – при депресії та самотності.  Кожен блок складається з восьми сесій. Студент може вибірково пройти блоки. Частотність проходження занять – раз на тиждень. Це комфортний варіант, ми розповідаємо про певні проблеми, потім демонструємо певну техніку, яку студент може використовувати сам, і в кінці - релаксуюча техніка. Ну, і обов’язково є домашнє завдання на відпрацювання пройдених технік. 

Цей ресурс наразі є помічним. Ми простежили динаміку клікабельності і бачимо, що викладачі та студенти частіше звертаються до 3D CAM. Для порівняння: у січні було 18 звернень, а у березні 195 звернень від студентів і 107 –  від викладачів. 

Я думаю, що майбутнє за такими ресурсами, адже з будь-якого місця можна авторизуватися і бути собі психологом. 

Ще б хотіла додати, що перед початком вторгнення ми завершили ще один ресурс під назвою «Дорога до себе». Він розрахований на психологічну допомогу ветеранам, їхнім родинам.  Це перший українськомовний ресурс такого зразку для ветеранів, які брали участь у бойових діях у 2014-2018 роках. 

– Інформація – це зброя, і зараз можна спостерігати, що у великої кількості людей присутня інформаційна залежність. Як з нею боротися?

– Реакція на війну така, що людині притаманні занурення у інші реальності. Ось тут виникають різні залежності. Хтось не може відірватися від новин, хтось залежить від психоактивних речовин, хтось кидається до роботи.

Всі залежності погані, тому що вони руйнують наш ресурс. Щоб контролювати інформаційну залежність, людина повинна скласти свій план дій на день, і він не має сильно відрізнятися від того, коли ми жили у мирному часі. Потрібно максимально зберігати свою рутину. 

Звичайно, ми повинні стежити за новинами, маємо знати про те, що відбувається. Потрібно окреслити час для моніторингу новин. Що можна змінити, якщо постійно контролювати події описані у новинах? Чи можна змінити ситуацію в Бучі, в Одесі? Чи можна упередити вибухи, чи ракетні удари? Очевидно, відповідь – нічого. Тому має бути чіткий графік, коли людина відстежує події, наприклад, зранку 7.00-7.30 і ввечері 19.00-19.30. Також варто хоча б дві години до сну утриматися від перегляду свіжої інформації.

– До речі, стосовно моторошних кадрів, наприклад, із Бучі та інших населених пунктів Київської області. Після цього почуття ненависті переповнює. Чи нормально так сильно ненавидіти?

– Я думаю, що під час війни – багато ненормальних речей можуть вважатися нормальними. Адже у людей різна реакція на травматичну подію. І ми часто наголошуємо, що ПТСР – це теж нормальна реакція організму на ненормальну подію. Будь-яка реакція на ненормальні події є нормальною. 

Деякі почуття у мирний час можуть бути необґрунтовані, але під час війни вони виправдані. Чітких психологічних інструкцій я не можу дати, тому що людина має право на ненависть, на злість. 

Але моє глибоке переконання полягає у тому, що ніколи із ненависті, злості, агресії не може народитись добро. Війна породжує війну, агресія – агресію, ненависть – ненависть. Тільки любов, тільки віра, тільки надія можуть врятувати світ. Наша нація не має майбутнього, якщо вона виходитиме із ненависті та помсти. Також слід пам’ятати, що надія складається із двох складів: на+дія. Тому дія, яка виходить з любові і віри, робить нашу націю неперможною.

Ми показали світові, що ми виняткова нація. Треба думати про українців, не про росіян. Наша війна не схожа на інші. Коли ми думаємо про український народ, про українську армію, тоді дуже легко переходити на позитив, відчувати гордість, відчувати впевненість у перемозі, відчувати унікальність і  те, що маємо право на демократію і сповідування найкращих моральних цінностей, які виробило людство за час свого існування. Саме тут народжується майбутнє та розвиток для нації.

– Упродовж бесіди ви дали багато порад, але хотілось би окреслити ключові: про те, як нам жити і відчувати себе повноцінно у світі?

– Потрібно пам’ятати, що людина – це найбільш адаптивна істота. 

Перше завдання – це адаптуватись до тих умов, у яких ми перебуваємо. Війна може тривати, але життя нам надано лише раз. Ми не можемо сидіти і чекати, потрібно працювати для України та перемоги. 

Треба активно функціонувати, кожна діяльність має сенс. Треба подумати, де можна реалізуватися, подумати про цінності, подумати, де можна принести користь. Адже мужність – це не відсутність страху, мужність – це здатність впевнено слідувати своїм цінностям, як би страшно тобі не було. Знайти своє місце та призначення і не чекати, доки закінчиться війна. Будь-хто з будь-якою роботою та компетенціями важливий тут і зараз. 

Треба пам’ятати, що є цінним для нас, і в цій сфері цінностей знайти своє призначення. Адже надія складається із двох складів: на+дія.

Спілкувалася Наталка ХАРЧУК

Фото: Павло БЕРЕЗЮК