«Нехай добро несе хтось інший. А я – несу смерть». Історія волонтерки Ольги Валянік
Оля Валянік добре знає, що «мразі» – надто м’яке слово для тих, хто приніс в нашу країну війну. Не ховає своє обличчя та ім’я, не ховає свою ненависть і відверто закликає «робити смерть москалям».
Для когось такі слова і поведінка можуть здатися надто різкими та категоричними. Але, мабуть, саме така позиція – запорука того, що її Волонтерський центр Ангар з першого дня війни і до сьогодні працює дуже ефективно та чітко. Тут все максимально чесно. Без прикрас, пом’якшень і загладжування кутів.
Про волонтерку, війну, дзвінки на 30 секунд, «непристойні» фото в месенджерах, нових «крашів» та старих героїв, нерозказані історії і таємничу «Книгу смерті» – у розмові з Ольгою Валянік для ВСН.
ТРИГЕР 2014-го
– Яким був ранок 24 лютого?
– Ми, як завжди, проснулися в 6 годині ранку. Взяли в руки телефони, переглянулися і одночасно сказали: «Війна».
Олексій відправив мене в душ, приготував сніданок. Ми швидко поїли і він почав збирати аптечку, поліз на другий поверх за амуніцією, рюкзаком. За годину вже все було зібрано, Льоша дав мені всі настанови, розказав, що де вдома лежить – документи, їжа… Я не готую, то навіть толком і не знала, де що є. І вже з 7 ранку він сидів і чекав, коли відкриється військкомат.
Пішов випив кави. Покурив. Сів. Встав. Бачу – не знаходить вже собі місця, дивиться на годинник.
Ми не говорили про плани, чи про те, що Олексій іде на війну – ні одного слова. Це було і так очевидно.
– За декілька днів до наступу рф Олексій писав в соцмережах: «Якщо путін нападе – ми знаємо, що робити. А що робити, як не нападе?». Він не сумнівався, що буде війна?
– Питання повномасштабної війни для нас не стояло ще з 2014 року. Ми розуміли, що війна буде. Єдине, що не знали, коли – через місяць, через рік чи через 10 років.
Пам’ятаю, схожа ситуація була і в 2014-му. Всі хлопці з Національного Альянсу, які проходили патріотичні вишколи і навчання, розуміли, що готуються до війни і завжди знали, що одного дня росія нападе.
– Якщо порівнювати 2014-ий і нинішні події, в тебе відчуття – це вже було, чи зараз все по-іншому?
– Можливо, спочатку і виникло якесь схоже відчуття. Але дуже швидко зрозуміла, що зараз інша війна – війна артилеристів та авіації, і це набагато гірше.
– Олексій часто телефонує?
– Кожного ранку зідзвонюємось, і по вечорах. Але яка це розмова – так, пару секунд, почути, що все ок. Він – постійно «на нулі» (на передовій, – авт.), часу на розмови немає.
Перший раз поговорили довше, ніж 30 секунд, на десятий день війни.
– Олексій став справжнім військовим блогером, його цитують пабліки по всій Україні. То фото з полоненим росіянином, то розбір російської аптечки… А що такого особливого скидає тобі в особисті повідомлення?
– Фото трупів. А я ставлю сердечка.
Вперше скинув на другий день, як поїхав. Цілу купу мертвих і полонених москалів. Щоб я розуміла масштаби того, що відбувається.
Олексій – медик і йому не просто не можна вбивати, але й доводиться рятувати поранених ворогів. На одного такого витратив свій турнікет. Але це його робота.
– А що розказує?
– Нічого. Каже тільки, що коли повернеться, то має стільки історій, що до пенсії буде розказувати.
Днями була можливість поговорити трохи довше. Говорили про таке, що комусь може здатися страшним чи дивним. Але ми обговорили, що я повинна робити, якщо він загине. Як поховати. Хтось скаже, що я ненормальна і як так можна – готуватися до смерті чоловіка. Я не готуюся. Але мені важливо було почути його волю, як би він хотів, щоб все було.
Ми обговорили всі деталі і Льоша попросив, щоб якщо його вб’ють, я перестала займатися волонтеркою. Щоб почала жити для себе.
ЗНАЙОМСТВО. ВІЙНА. НАЦІЯ
– Цікаво почути вашу історію. Ви з Олексієм познайомилися, коли він вже служив?
– За декілька місяців до цього, в «Правому секторі».
Олексій сам із Ковеля, хоча народився взагалі в Республіці Білорусь. Після Майдану приїхав до Луцька, щоб організувати в області роботу «Правого сектору» разом з Павлом Данильчуком і Сергієм Мерчуком. І так тут і залишився.
А я пішла в «Правий сектор», бо дуже хотіла допомагати. Мене не особливо хотіли брати, але я наполягала і зрештою керівник силового блоку Сергій Мерчук погодився, що йому потрібна дівчина, яка буде допомагати з паперовою роботою. Так я стала Журавкою, це мій позивний.
Одного дня Сергій дав завдання складати бойові аптечки разом з Лікарем (позивний Олексія Кушнєра, – авт.). Заходжу в Палац культури в бойовому настрої, вся така: давай знайомитись, купа питань і тем для розмови… А Льоша: «Ну ок, я Лікар». Так всі три години, які ми складали медицину, і мовчав. Схарив мене в той день страшно))
Але потім ми почали все більше і більше спілкуватися. Коли поїхав на війну, часто говорили по телефону. А коли на Пасху приїхав додому на два тижні, почались стосунки.
– Стосунки на відстані навіть в мирний час – непроста історія, а тут ще й війна.
– Насправді такі обставини, в яких ми були, навпаки роблять стосунки сильнішими. Ми не знали, що нас чекає. Після Революції, після початку бойових дій на сході. Ми очікували повномасштабного наступу з дня на день. Ми не знали – а раптом ми останній раз бачимось? Останній раз говоримо, просинаємось, їмо?.. Емоції були дуже сильними. А з іншого боку, завдяки цьому не було якихось скандалів чи сварок через дрібниці.
Так, рідко бачились. Але від того більше цінували час, коли разом. Якось я навіть їздила до нього в зону АТО.
На той час він вже був добровольчому батальйоні «Азов» (зараз це – полк «Азов при Нацгвардії, - авт.) і їздила до них на базу під Маріуполь. До речі, тоді ж в донецьких степах познайомилась і з татом Льоши – він теж воював.
Вже якщо почала про сім’ю, то ще скажу, що в Льоши також є молодша сестра Марійка, яка послідувала його прикладу і вступила в військовий ліцей. Зараз їй 19 років, вона курсантка військової академії і несе службу в Києві.
– Мабуть, гарне патріотичне виховання в родині.
– В Олексія дуже гостре відчуття чесності і честі. Він завжди дуже сердиться, коли говорять про якихось злочинців чи як покарання за якийсь проступок: та їх всіх треба відправити на війну, щоб знали! Воювати за свою країну – це не примусове покарання, а честь! І для Льоши право воювати за свою країну – це справді велика честь.
Він завжди був націоналістом. Їздив на всі табори Національного альянсу, на Звитягу, Доброволець, на всі патріотичні фестивалі – Бандерштат, Холодний яр. У нього вдома завжди висів прапор України.
Для порівняння – в цей час, до Революції гідності, я могла спокійно слухати російський реп і читала про Максима Марцинкевича «Тесака» (російський активіст, лідер московських скінхедів, - авт). Мене чомусь завжди цікавила історія російського націоналістичного руху, а ще – історія становлення Третього рейху.
Сама ідея націоналізму подобалась завжди. Не в радикальній формі, не для знищення інших націй, які живуть в твоїй країні, а як ідея єдності твоєї держави. Зараз, коли слухаю перехоплені розмови москалів з дружинами і як ці тьолочкі переживають тільки, щоб їм намародерили айфони і телевізори, то розумію, що деякі народи не мають права на існування взагалі.
ВОЛОНТЕРКА. ГОРИ. ЛЮБОВ
– Ти почала волонтерити ще в 2014-му?
– Так, коли Олексій пішов на війну перший раз. Вони всі тоді були голі-босі. Пам’ятаю фотографії – хто в кросівках «нью беленс», хто в старій формі ще з таборів Нацальянсу. Пам’ятаю, першу аптечку, з якою Льоша поїхав – це був старий радянський підсумок з купою застарілих медикаментів.
Це зараз ми знаємо, що таке джгути CAT, турнікети, кровоспинні Celox… А в 2014-му це був для мене шок. Треба дістати Celox… що це? куди бігти? Про якісь НАТОвські аптечки ми тоді і не говорили, не знали, що таке взагалі існує.
Тоді волонтерський рух тільки зароджувався. Ми починали шукати все це закордоном, привозити в Україну. Знаходили старі броніки, ще радянські, старі залізні каски. Про кевларові теж навіть не чули.
Тепер все зовсім на іншому рівні. І наша армія, і волонтери краще розуміють, що нам робити.
– Після повернення Олексія з АТО, продовжила волонтерити?
– Займалися цим разом. Але вже не стільки матеріальною підтримкою солдат, як долучилися до Юридичної сотні. Допомагали волинським військовослужбовцям, сім’ям загиблих, ветеранів.
Потім при обласних державних адміністраціях створили Центри допомоги учасникам АТО. Олексій на волонтерських засадах очолив цей новостворений центр. Два роки ми обидва віддали для його роботи, але потім настав такий момент в нашому житті, коли нам не було, за що купити хліб.
Я добре пам’ятаю цей день – ми жили на ДПЗ, в орендованій квартирі з двома собаками. Льоша каже: «Треба купити хліб» і ми почали ходили по квартирі і по кишенях вигрібати копійки. Тоді зрозуміли, що якщо не можемо забезпечити себе, то яку нормальну підтримку ми можемо запропонувати іншим? Прийшов момент, коли треба було подумати про себе, про своє здоров’я.
– То в вас між 2014 і 2022 все-таки був невеликий перепочинок від війни і волонтерки?
– Не особливо. Можливо, якийсь місяць, але теж відносно. Я почала працювати журналісткою і дуже багато писала про військових, їздила в зону АТО, писала репортажі.
Олексій теж пішов працювати, але дуже швидко зацікавився ветеранським проектом Віталія Дячука – психологічною реабілітацією бійців під час походів в гори. Перший раз він пішов як учасник, це взагалі був його перший похід в гори в житті. Вернувся і зразу сказав, що це – його. Почав вивчати тему, цікавитись спорядженням, ходити на курси зі скелелазіння, орієнтування. І з часом став гідом, тепер сам водить ветеранів в гори. Зараз це дуже потужний рух.
– Як почалася твоя волонтерка у 2022-му?
– Олексій поїхав в військкомат, а я годину посиділа вдома і почала набирати старих знайомих волонтерів. З різних куточків України почула: «О, привіт з 2014-го! Ми – вже, давай стартуй».
І зрозуміла, що треба стартувати. Шукати місце, кликати людей. Розуміла, що ця війна буде набагато гіршою, але і в нас тепер зовсім інші можливості.
Набрала Руслану Порицьку, запитала, чи можна з Ангару зробити імпровізований волонтерський штаб. І так вже в обід 24 лютого в нас було місце, ми почали розчищати Ангар від непотрібних речей. А вже ввечері люди почали приносити речі, долучатися до роботи.
Хтось подзвонив, що прийде, когось я покликала. Люди почали між собою організовуватись. Зараз наш волонтерський штаб – це більше 40 людей, які щодня, вже більше місяця шукають, вантажать, складають, збирають, просять. Всі ці люди – неймовірна сила і велика любов!
Крім того, є ще купа людей, які долучаються роботою поза Ангаром. Моя улюблена фешн-богиня Оля Шипелик зараз шиє розгрузки. Прекрасна «Едельвіка» замість вишиванок шиє форму військовим. Вадим Русяк – виробник взуття Vadrus – шиє тактичні боти.
Кухарі з пабу Old Skul щодня нас годують теплими обідами. Коля Собуцький – як возив фурами картоплю і закрутки з 2014 року, так і досі возить. «Автомайдан Волині» – неймовірні хлопці, при першому дзвінку їдуть в найгарячіші точки і везуть допомогу.
Окрема тема – фотографи! Я зібрала просто еліту фотографів та відеографів Волині. Вітя Голіков, Ігор Диня, Рома Домбровський, Сергій Матвійчук, Вова Хомич, Саша Соловей, Люда Герасимюк, Ветра – це просто ТОП-рівень зйомки, і всі вони зараз вантажать картоплю і сало, займаються машинами, шукають броніки… Роблять все, що можуть! Ну, і звісно – регулярні фотосесії нашим волонтерам. Тому у нашого штабу і стільки класних фото))
Так хочу про всіх-всіх сказати, але людей, які допомагають, дуже багато! Привозять коробками медикаменти, дрони, тепловізори… І постійно скидають гроші, просто нереальні суми. За перший місяць ми зібрали близько 9 мільйонів гривень!
Якась людина скинула через банкомат 100 тисяч гривень і навіть не вказала своє ім’я! Досі не знаю, хто це. Є один хлопець, який час від часу пише і питає, на що я зараз збираю. Я відповідаю і він відразу перекидає 10 тисяч, так вже було багато разів. Є і менші суми, але не менш важливі. Діти перераховують по 10, 20, 50 гривень… І знаєте, що дуже мило? Пишуть у призначенні: «Смерть абізьянам!». Або – «Для богів війни!». Мені дуже приємно, що цими моїми фразами починають говорити інші, це така класна лексика.
– З іншого боку, твоя комунікація досить жорстка. «Мразі», «давайте робити смерть»… Не «прилітало» ще від коментаторів, що волонтери мають допомагати і нести добро?
– Я не несу добро. Нехай добро несе хтось інший, а я хочу нести смерть ворогам. Вважаю, що саме в цьому – моя місія.
Як можна зараз бути добрим? До кого? Я не збираюсь шукати «добрих рускіх». Не збираюсь після війни толерувати всі оці «ми же братья», «какая разніца».
Вони валять наші міста, знищують будинки, вбивають дітей, ґвалтують жінок. Яка може бути жалість, розуміння, доброта?! Тільки смерть! Смерть мразям!
БРОНІКИ. КРАШІ. ВІЗИТКА ЯРОША
– Серед цього шквалу людей і допомоги можеш згадати історію, яка найбільше вразила, розчулила, запам’яталась?
– В перший день війни до нас прийшла одна старша пані. Вона принесла маленьку коробочку, там були складені знеболюючі, серцеві краплі, еластичні бинти - розпаковані, акуратно згорнуті моточком. І вона попросила передати це солдатам, бо це все, що у неї є. Я розплакалась. Зачинилась в туалеті і плакала хвилин п’ять.
І ще одна, найскладніша емоція – це кожна розмова з кожною мамою, дружиною, сестрою. Всі вони в сльозах просять бронежилети. І кожній доводиться пояснювати: ми не даємо амуніцію Петру/Василю/Степану. Всім допомогти нереально і я собі навіть не уявляю, як мала б вибирати, кому дати бронежилет, а кому відмовити. Ми працюємо з конкретними підрозділами ЗСУ, вони формують запит, ми знаходимо і відправляємо. Кому роздавати – вирішує командування на місцях.
Мені від цього боляче і я постійно про це думаю. Але я так само розумію, що не в силах допомогти всім, тому вирішила, що така схема – єдино можливий варіант.
– Ви працюєте тільки зі Збройними Силами?
– В частині амуніції і спецприладів – так. Було багато образ на мене за те, що не допомагаю Територіальній обороні Волинської області. Але я знаю, що є багато волонтерів, які саме цим займаються.
Були запити від нашої Тероборони на каски, бронежилети, квадрокоптери. Але в мене питання: для чого їм це зараз? На блокпостах гарними стояти? Якби цього добра було в надлишку, то не проблема, нехай всі будуть «нафаршировані» – в броніках, наколінниках, з тактичними рукавицями. Але коли є потреба в бронежилетах для хлопців, які «на нулі» під обстрілами, то вважаю, що якось нечесно і неправильно, віддавати їх на наші блокпости.
– Є люди, з якими ти принципово не працюєш?
– Є кілька «зашкварених» людей ще з 2014 року, не буду їх зараз називати. Передам тільки вітання одному майору. Впевнена, він прочитає і зрозуміє.
Але на все свій час. Зараз ми – всі українці – маємо діяти як єдиний організм, це дуже важливо. Я, наприклад, ніколи не підтримувала Зеленського, але на час війни не дозволю собі найменшого поганого слова в його бік.
Ми не маємо права показувати ворогу наші слабкі місця. Маємо всі бути сильними, навіть якщо так не відчуваємо.
– Зараз серед керівництва країни, офіційних осіб з’явилися справжні улюбленці мільйонів. Маєш свого «краша»?
– Звичайно, мій чоловік!
А з публічних людей, хіба що – Валерій Залужний. Дуже рада, що сьогодні саме він керує нашою армією.
З популярних «крашів» – Віталій Кім однозначно на своєму місці. Це класно, коли в такий час є лідер, чию підтримку відчуваєш. Але я б не радила нікому героїзувати цих людей. Ми свого часу зробили кумира з Дмитра Яроша. І де він зараз?
Ярош мав всі шанси стати другим Бандерою. Москалі його боялися. Оця «візитка Яроша» реально наганяла страх на русню. І це, до речі, дуже правильний показник, якою мовою треба з ними говорити. Ніякого співчуття – тільки страх!
– Оборона Маріуполя. Місто, яке не здається з 2014 року. Думаю, москалі мстяться, що «Азов» настільки круто тримає оборону.
Пам’ятаю, коли східну частину Маріка накрили “градами”, а цивільні люди прийшли рити окопи… Маріуполь і тоді, і зараз – просто не по зубах москалям. От вони і бісяться.
– Допомога з Ангара їде не тільки військовим, а й цивільним, в міста, які під обстрілами?
– Так, постійно. І не тільки в великі міста. Є села, про які я ніколи в житті не чула: Снігурівка, Макарів, Малин, Димар… Сьогодні всі ці назви такі рідні. Коли пишуть люди і просять допомогти найпростішим – їжею, водою і медикаментами… А ми в Луцьку. Де працюють кафе, де жінки ходять на манікюр – і це нормально, це супер, що місто живе. Але уявити, що в той самий час, за якихось пару сотень кілометрів люди елементарно не мають питної води і хліба…
Моє найбільше щастя, коли приходить смс чи повідомлення в месенджер: «Ми отримали!»
ПЕРЕМОГА. ПЛАНИ
– На завершення традиційне питання: що будеш робити після війни?
– Простежу, щоб ні один сєпар не повернувся до Луцька.
Маю цілий список, і це – не образне поняття. Це реальний блокнот, який я називаю «Книгою смерті». Після Перемоги я особисто перевірю, щоб ніхто з них не «перефарбувався» в патріота і навіть не думав ступити хоч крок на вулицях мого міста.
А так – що плани? Їх багато. Хату добудувати. Помпу для води поремонтувати – Льоша поїхав і ніяк сама справитись не можу. Дерева біля хати не саджені. Поб’ємо русню і – все зробимо!
Спілкувалась: Людмила ЯВОРСЬКА
Фото – волонтерів Ангару, з архіву Ольги Валянік
Будь в курсі усіх новин
