Обличчя спротиву: у Луцьку відкрили фотовиставку про нескорений і вільний Херсон

Знімки херсонського фотокореспондента, що облетіли відомі світові інформаційні агенції, у суботу, 3 грудня, показали у Волинській державній обласній універсальній науковій бібліотеці імені Олени Пчілки. 

Виставку поділили на дві частини: великі фотографії з мітингів і менші, зроблені в окупації на телефон Олександра. Робив їх автор таємно, перебуваючи самостійно у місті до середини серпня і переховуючись 6 тижнів від окупантів. Кажуть, що обличчя жодного з героїв протестів вони не могли показувати до цього моменту, тому що це могло бути небезпечно.

«Коли приходив, відразу заливав фото на ґуґл-диск і видаляв все на флешках. Були такі моменти, коли я вважав, що очистив телефон. Перед від‘їздом прочитав, як це правильно робити, і був впевнений, що у мене все там добре. 

Коли приїхав в Одесу, встановив Whatsapp, який видалив ще у перші дні, бо росіяни ними забороняли користуватися, то всі фото там лишилися. Мені пощастило, що росіяни їх не перевіряли, коли я виїжджав», - каже фотокореспондент Олександр Корнякін.

Одна зі світлин - чоловік з плакатом , як кажуть журналісти, для них в певному сенсі це лозунг, який ми завжди відправляємо росіянам. 

«Чоловік, який його тримає - Дмитро. Він виник тоді, коли казали, що хочуть створити «ХНР». Доєдналася вся родина Дмитра: наймолодша донька малювала плакат, дружина розповідала, що ним били російських військових, коли вони відбивали активіста. 

Для нас велике щастя, що Саша і Дмитро зустрілися на площі Свободи, і ми можемо показати обличчя цієї людини», - каже  журналістка медіаплатформи «Вгору». 

А знімок, на якому є плакат із написом «Русская мразь вон из Херсона. Херсон – це Україна»  ілюструє ставлення херсонців до росіян, ставши класичним прикладом того, що думали люди, які лишалися у місті.

На фотовиставку прийшла Поліна, дівчина з селища Чаплинка, що у Херсоній області і яке досі лишається окупованим російськими військами. Вона відзначила, що їй дуже приємно, коли говорять про Херсон. Наразі рідні Поліни лишаються у селищі. 

Кілька цитат із презентації про роботу і життя фотокореспондента в окупації і миті зустрічі із українськими військовими:

- Коли я йшов на мітинг, думав, що прийде людей максимум 500, що теж було б добре. У той момент майже не працював транспорт, лиш кілька тролейбусів ходило. Я вже йшов пішки і дивлюся: так багато людей з прапорами - трохи підбадьорився. 

«Чим ближче підходив до площі, ставало все гучніше: такі викрики натовпу, що вже починаєш бігти, аби не пропустити»

Коли я прийшов і побачив майже повну площу людей, які все підходили й підходили, і це у той час, коли більшість херсонців стояли у чергах, бо нічого не завозилося і люди намагалися щось купити.

- Життя в Херсоні тривало десь приблизно пів дня, поки працювали магазини, потім люди переважно розходилися по домівках. Можу сказати, що всі люди проукраїнських поглядів, а це, я впевнений, не менше 80% херсонців, лягали спати з думкою, яка повторювалася щодня: «Сьогодні нас не звільнили, звільнять завтра». 

«Херсон - це місто, де дуже раділи пострілам: якщо стріляють, значить нас звільняють. Коли кілька днів не було пострілів, вже всі сумували, але з черговою Чорнобаївкою знову настрій піднімався»

Я був свідком, коли на центральному ринку, жінки, які там торгують, настільки раділи тому, що наші б’ють ворога, що й не помічали росіян, які були поруч.

- Люди вийшли до них з прапорами, вони обіймалися, плакали. Херсонці, які на той момент не були у місті, найбільше у день звільнення хотіли опинитися у рідному місті. Люди 8 місяців жили під жорстким пресингом, не мали їжі, води, світла, зв’язку, українського телебачення і радіо, але все одно продовжували чекати і знали, що до них прийде українська армія, що Херсон - це Україна.

- У перші дні звільнення люди ходили з прапорами і обнімали й  цілували наших військових, давали прапори, щоб вони їх підписували.

- Наша колега була у селі під Херсоном і розповідала, що коли вони зрозуміли, що йдуть українські військові у село, то бігли до них у капцях, а село вистоїлося в ряд.

«Жарт про те, що українські військові не можуть дістатися до центру міста, бо їх обіймають люди, не жарт»

- Як зустрічали російських військових і українських військових - це дві різниці. Люди закопували прапори, що було дуже небезпечно.

Текст і фото - Ольга Юсковець