«Перші тижні я боялася показати, як мені страшно», - Катерина Шкльода

…Три телефонні лінії одночасно. Волонтерські чати до 5 ранку. А поруч – тривожна валіза і розуміння, що їхати немає куди, бо «Луцьк – це і є моє життя». Життя, яке для Катерини Шкльоди, як і для всіх українців, змінилося незворотньо.

Допомагати людям для неї – не нове, бо це – власне, її професія і робота. Майже рік тому вона очолила найбільший волинський благодійний фонд – Фонд Ігоря Палиці «Тільки разом», де до цього працювала заступницею голови правління. 

Проте, якщо допомогу людям до 24 лютого Катерина називає роботою «на розвиток і перспективу», то тепер працювати доводиться на виживання. Як змінилося життя за час повномасштабної війни та чим зараз наповнені будні – у розмові ВСН із Катериною Шкльодою.

«ЛУЦЬК – МОЄ ЖИТТЯ. КУДИ ЇХАТИ?..»

– Яким запам’ятався день 24 лютого?

– Я донині не можу до глибини усвідомити, як у ХХІ столітті у вільній незалежній країні може бути повномасштабна війна, надто з таким цинічним і безпринципним ворогом. Коли відбулися перші вибухи у Луцьку, я зірвалася з ліжка і не могла зрозуміти, що відбувається. У моєму дворі хтось саме відключав сигналку машини, тому я спочатку подумала, що це якісь гучні звуки з двору.

А потім почали телефонувати друзі та рідні, говорити, що треба якось діяти, ухвалювати якісь швидкі рішення, їхати за кордон. Я почала збирати тривожну валізку, відкрила шафу, потім сіла на ліжку і почала думати: «А що мені збирати? Куди їхати і для чого? Луцьк – це моє життя, тут моя робота, моя родина, мої друзі». І я не візьму це все з собою за кордон. А найцінніше саме те, чого не можеш просто покласти у валізу.

Страху як такого в мене не було, їхати перечікувати війну теж не хотіла, бо якщо всі поїдуть, то хто буде тут працювати? А їхати світ за очі на постійне проживання тим паче не хотіла, бо дуже люблю Луцьк. 

– Як почала волонтерська діяльність після 24 лютого?

– Коли організовувалися всі волонтери, мене додали в чат, де обговорювали нагальні справи. У перші дні, звичайно, там був певний хаос, але люди дуже швидко розділилися за напрямками. Я розуміла, що маю максимально ефективно використати власні вміння та знайомства. 

І я збагнула, що можу допомогти в співпраці з міжнародними організаціями, особливо важливо було врегульовувати питання перетину кордону. Упродовж першого місяця часто були проблеми з перевезенням гуманітарних вантажів. Благо, наразі ця процедура максимально спрощена.

Треба було спілкуватися з іншими містами, шукати відповідальних осіб за кордоном. Я цю інформацію збирала й систематизувала, а відтак справи пішли легше.

– Яким був перший вантаж з-за кордону?

– Важко згадати. Він прийшов 26-27 лютого. Це були друзі з Любліна, які відправили декілька бусів з гуманітарною допомогою. Ми шукали склад, самі почали перебирати, знаходили волонтерів для фасування гуманітарки. 

– Важко було знайти допомогу за кордоном?

– Навпаки. У перші три дні повномасштабної війни в мене просто розривався телефон. Друзі з інших країн були мегаактивні. В мене могло бути три паралельних дзвінка. 

Мій номер телефону оприлюднили в оголошеннях про те, що я займаюся міжнародною волонтерською діяльністю. І я до першої ночі була на зв’язку, а потім до п’ятої ранку відповідала на повідомлення, які прийшли в месенджери та соцмережі. Проте з часом цю роботу розділили між волонтерами і стало легше. 

Ми також і самі шукали знайомих за кордоном, які могли б допомогти Україні. Зв’язували їх з нашими волонтерами, а координатори в кожному іноземному місті шукали допомогу і через нас доставляли її в Луцьк.

– Чи є вантаж, який особливо запам’ятався?

– На початках до нас звернулася громада з-під Білої Церкви. Вони повідомили, що в їхній пологовий будинок завезли всіх породіль району, і в місті зникли всі необхідні для немовлят речі: підгузки, дитяче харчування тощо. Тобто люди не могли навіть купити їх. Це був один із перших спеціалізованих вантажів. 

Був випадок, коли ми відправляли в Макарівську громаду вантаж, але поки їхало авто, її вже оточили, і водію довелося розвантажуватися у іншому населеному пункті. Було й таке, що вантаж їхав у Вишгород, але також через загрозу життю водіїв довелося оперативно змінювати адресу складу, а вже потім переправляти до кінцевих пунктів, бувало, що й човнами.

– Чи були у вас проблеми з кордоном?

– На початках давалося складно, бо не було єдиного чіткого механізму щодо гуманітарної допомоги. Траплялося, що різні зміни митників по-різному трактували документи. 

Коли напрацювали один механізм, виявилося, що ним зловживають контрабандисти. Я розумію в цій ситуації і владу, і волонтерів, бо перші хочуть, щоби не було зловживань, а другі хочуть якомога швидше завезти речі в країну.

Врегулювання перевезення допомоги мусило відбутися, бо самі події вимагали цих змін. І станом на сьогодні процедура спрощена.

 

«ЦІ КАТИ ПОВОДЯТЬСЯ ТАК, НІБИ ЦЕ ЇХНЯ БУДЕННІСТЬ…»

– Що дає сили жити та працювати ці півтора місяця повномасштабної війни з росією?

– Це рідні та близькі друзі, які залишилися в Україні. В перші дні, коли було дуже багато роботи, то вони змушували мене їсти, відпочивати, іноді навіть забирали телефон. 

– А як стосовно перегляду новин?

– Розпорядок встановився сам по собі, бо від ранку до вечора дуже багато роботи, і я встигаю їх переглянути тільки ввечері. 

Заразом за роботою немає часу, аби постійно думати про той жах, який коїться в країні. А ввечері вже можна сісти, почитати, подумати, проаналізувати. А якщо хочеться – то й поплакати, бо зараз дуже важливо не стримувати емоції, не замикатися в собі. Перші два тижні я боялася показати, як мені страшно, щоб не підвести людей, які поряд зі мною. Але треба плакати і проживати ці емоції.

Так само дуже важливо, що в Україні залишилися політики. Зокрема, й народний депутат Ігор Палиця. Я розумію, що якби я поїхала деінде, то для колективу Фонду це був би поганий сигнал та аж ніяк не найкращий приклад. Тому мені було важливо, що Ігор Палиця, міський голова Ігор Поліщук тут. Підказують, що робити, і самі постійно в робочому процесі. Це заспокоювало.

– Які емоції ти відчула, коли увесь світ дізнався про звірства окупантів на Київщині?

– Я не могла заснути три носі поспіль, й досі після надходження все нових свідчень звірств погану сплю. Я й гадки не мала, що в цілої нації може бути така тотальна духовна ницість, що можна так когось ненавидіти, що можна бути таким жорстоким і цинічним. Це немислимо.

Коли у мирний час трапляється зґвалтування, надто дитини, це стає резонансом, це не проходить повз увагу, не лишає байдужим. А нині ми зіткнулися з жахливими звірствами, які навіть влучно описати годі. Вражає те, що ці кати поводяться так, наче це їхня буденність, наче це життєва норма. Це неможливо осягнути, осмислити, але так точно не може бути в здоровому суспільстві. Я досі не розумію, як можна виховати в собі таку ненависть до українців.

– Як українцям скерувати цю ненависть в корисне русло?

– Точно не всередину себе і аж ніяк не на рідних. Треба проявляти емоції, хто як може: хочеться - пишіть дописи у соціальних мережах, є контакти окупантів та їхніх родин – пишіть їм, дзвоніть, висловлюйте своє ставлення. Якщо є сили – працюйте, допомагайте іншим людям, допомагайте волонтерам.

– Наразі твоя волонтерська діяльність зосереджена на Фонді «Тільки разом»?

– Так. Спочатку об'єднувалися з усіма волонтерами Луцька, аби зрозуміти, хто за що береться. А зараз уже багато людей звертається у Фонд безпосередньо. 

– В яких напрямках зараз працює Фонд?

– Спочатку хотілося допомогти максимально всім. Але в такому випадку це було б малоефективно. Коли багато відправлень, важко перевірити, чи все доїхало за адресою, чи не осіло на чиїхось складах. Ми сьогодні бачимо, що є випадки, коли для чогось тримають речі на складах «про всяк випадок», хоча, здавалося б, той випадок якраз і настав 24 лютого.

І зараз ми прискіпливо перевіряємо всі запити й працюємо з третіми особами, які готові ці товари прийняти. Нема такого, що прийшла людина і їй видали на руки все, що вона захоче.

Бо є законодавство, і ми всю допомогу віддаємо конкретним юридичним особам. Є запити від військових частин, і ми працюємо з їхніми конкретними потребами.  Або ж за запитами від громад, наприклад, Київщини.

 

«ПРАЦЮВАЛИ НА РОЗВИТОК, А ТЕПЕР – НА ВИЖИВАННЯ»

– Як в твоєму житті з’явився Фонд Ігоря Палиці «Тільки разом»?

– Неочікувано. 

У Біблії є гарна фраза «Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом». В моєму житті був складний час, коли загинув Олексій Веремійчик (йдеться про директора департаменту сім’ї, молоді та спорту Луцької міськради, який загинув 2019 року, – ред.). Я виконувала його обов’язки два місяці, мені запропонували перейти на його посаду. 

Для мене це було настільки тяжко, бо я навіть в кабінет не могла зайти. Мені важко далася його смерть, він був один з моїх найкращих друзів. Я дуже любила департамент і ту роботу, відмовитися від цього було б безглуздо, але зайти в той кабінет було нестерпно.

Якось до мене зателефонували і запросили на зустріч у Фонд «Тільки разом». Тоді я познайомилася з Олександром Товстенюком, який на той момент був багаторічним головою правління Фонду, і мені запропонували стати заступником голови правління. Сказали, що придивлялися і їм імпонує моя діяльність.

Через тиждень познайомилися з Ігорем Палицею, погодили мою кандидатуру. Проте сказати, що я суттєво змінила сферу, не можна, бо й далі займалася соціальними проектами. Важливо, що це була емоційна зміна.

– Чи є проект, який тобі особливо важливий за час роботи в Фонді?

– Це минулорічний Чемпіонат України з футболу "Кубок Єднання" серед дітей. Ми раніше не організовували таких масштабних всеукраїнських заходів. Хотілося об’єднати дітей з усіх областей України, щоб вони побачили, як живе Луцьк і Волинь. 

І ми переконалися, що в дітей між собою немає жодних бар’єрів. В них немає питання мови, в них єдиний дух перемоги, одні кумири, єдині цілі. І такі заходи треба часто проводити, бо вони засвідчують, що ми єдині. 

– Як змінилася робота Фонду після 24 лютого?

– Дуже змінилася, бо до 24 лютого ми працювали на розвиток суспільства: не просто допомога, а розвиток. Зараз ми не можемо говорити про розвиток, коли йдеться про виживання. Індивідуальний захист для військових – це про «вижити, зберегти життя». Продукти харчування для людей, які не мають що їсти, – це теж про «вижити».

– Чи думала ти про плани після війни?

– Я дуже оптимістично дивлюся на наше майбутнє. Українці – дуже трудолюбивий народ. Захоплююся кожним волонтером, кожним своїм знайомим, який зараз працює на перемогу. І немає великого чи маленького внеску, більшої чи меншої допомоги. Є єдина велика потужна сила нашої нації. Із таким же завзяттям, впевнена, ми будемо й відновлювати країну. 

А перше, що я зроблю після війни, – розберу тривожну валізку і ляжу у своє ліжко біля вікна й спатиму не в одязі для швидкого підхоплення на випадок тривоги. Мир неодмінно настане.