Першими зустріли ворожі танки та місяць жили в окупованому Ізюмі: родина переселенців знайшла прихисток на Волині

У дворі одного з прихистків для переселенців у Луцькому районі пані Тетяна розвішує щойно випраний одяг. Від війни жінка з рідними приїхала на Волинь з харківського Ізюма, де працювала головним спеціалістом у міському виконкомі. Саме у цьому місті в окупації вони прожили цілий місяць, доки під обстрілами та обманом їм не вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію. Журналістам ВСН пані Тетяна розповіла, як окупанти захоплювали місто, як вдалося вижити та приїхати на Волинь.

«Нашою вулицею у місто заїжджали перші колони російської техніки»

"В Ізюмі ми жили на вулиці, вздовж якої тече річка Сіверський Донець. Вона умовно розділяє місто на дві частини. І саме на нашу вулицю 7 березня першими заїхали російські танки. Того дня я вийшла на дорогу і побачила, як суне колона танків з «зеткою».

Я до останнього не могла повірити, що вони зайдуть в наше місто. Ми стояли й через вікно дивилися, як вулицею їде російська техніка, але ще більше страху стало, коли танк та бронетранспортер трощачи паркан, деревця та грядки завернули в наш двір. На той час від бомбардувань у нашій квартирі на цокольному поверсі переховувалась сестра з чоловіком-пенсіонером та сусідка. А раніше у центр міста, який знаходиться по ту сторону річки, уже скинули бомбу.

Це був абсолютно мирний квартал, де у будинках повилітали вікна з рамами. Я своїм дітям відразу сказала виїжджати, а самі не хотіли лишати квартиру та й думали, що бомбардувань уже не буде.

Діти втікали селами, бо міст Київ-Харків-Довжанський був замінований, аби російська техніка не прорвалася далі", - ділиться пані Тетяна. 

Жінка без нарікань каже, що у їхньому районі не було інформації про евакуацію, і люди місяць думали, що робити далі, як та куди втікати. 

"Після 24 лютого ми ще декілька днів ходили на роботу, а потім сказали сидіти вдома. Далі пропав мобільний зв'язок і ми не розуміли, що робити. А коли заїхала до нас техніки, то десять днів не могли вийти з квартири. Набрали воду, були деякі харчі, хоча їсти взагалі не хотілося, коли щодень бачиш, як вони групами бігають під нашими вікнами", - пригадує жінка.

«У квартирі декілька разів проводили обшуки»

Відразу після окупації у квартирах місцевих мешканців почали проводити обшуки. Помешкання пані Тетяни теж обшукували декілька разів, проте що шукали, так і не відомо.

"Коли у двір заїхала військова техніка, до нас у темну кімнату, де вікна були завішені одіялами, відразу зайшли два молоді кремезні хлопці і підсвічуючи ліхтарями на автоматах почали щось шукати.

Дивилися у паспортах, хто з дітей там записаний, а у мене дві доньки, одна з яких ще до війни виїхала на роботу за кордон. На моє питання, що вони шукають і від кого нас збираються звільняти, сказали: "Так треба. Два дні не виходьте з кімнати, а ми виб'ємо нацистів і все буде добре". Але ж у мене і так все було - діти поруч, мрії про відпустку, а вони все забрали. Я тут прожила 50 років і не бачила ніяких нацистів. І хоча я обожнюю українську мову, все життя розмовляла російською. Але на мої слова вони просто мовчали. 

Пізніше на вулиці я ще мінімум десятьох військових зупиняла і запитувала, навіщо вони розбили місто і коли це скінчиться. Вони деколи перепитували: "А, правда, що у вас все було добре?".

Далі заходили нові колони техніки і були нові обшуки. Одного з них я добре запам'ятала. Казав, що уже місяць не має зв'язку зі своїми дітьми і що наші керівники не можуть домовитися. Я пропонувала йому скласти зброю і лишитися у нас, а коли прийдуть українські військові, то буде шанс вижити. На що він сказав: "Нам не можна", але в очах стояли сльози. Але це швидше був виняток серед усіх", - розповідає пані Тетяна.  

«Сестра кричала так, що думала помре»

Після 10 днів окупації в Ізюмі росіяни розбили усі мости, навіть пішохідні. Страшні бої тривали на вулицях, зокрема, на Замостянській, де вціліло мало житлових будинків. 

"Ми сиділи у квартирі через постійні обстріли. Над нами кружляли їхні літаки, і ми думали, аби тільки відразу, і не калікою лишитися. У нас навіть при не дуже тяжкому пораненні був великий шанс померти, адже лікарня на другому боці річки, а медикаментів не було. Вранці вставали і думали лише про одне, аби їх уже не було", - розповідає Тетяна.

У той час мешканці правобережної частини Ізюму через саморобні переправи намагалися втекти від постійного бомбардування. А на тій стороні жили син сестри Тетяни, невістка і маленький внук. 

"Вони жили у п'ятиповерхівці відразу за мостом і не хотіли перебиратися до нас, думали пересидіти день-два бомбардувань. Ми зі своєї вулиці бачили, як російський танк стріляв через річку прямо в той будинок, де взагалі не було ні військових, ні техніки. І коли я з сестрою підійшли до того мосту, то побачила, що від їхнього під'їзду нічого не лишилося. Вона почала кричати... Кричала так, що думала помре... Але, як ми дізналися пізніше, племіннику з сім'єю під обстрілами вдалося вчасно вибратися з будинку, хоч і з травмами. Наразі жінка з дитиною у безпечному місці, а син сестри продовжує нести службу поліцейського на Харківщині", - зі сльозами пригадує Тетяна.

За її словами, це і є один з тих будинків, руїни яких наразі розбирають і де знайшли 44 загиблих цивільних.

«Боялися далеко відходити від будинку, аби не загинути»

На територію місцевої спортшколи, яка була неподалік від будинку Тетяни, російські військові завезли техніку, серед якої була система для розмінування «Змій Горинич». Але що це була за техніка, жінка дізналася пізніше.

"Одного дня стою на вулиці і думаю, як то піти на ту сторону міста і подивитися на квартиру дітей. Але було страшно, що зруйнують останню переправу і я не зможу уже повернутися. І тут чую дуже голосний шиплячий звук. Бачу як зі сторони спортшколи вилітає ракета із металевими тросами. Я ледве втекла у будинок. Далі був вибух та чорний "гриб" диму у небі. Через дві години побачили, що пів вулиці уже немає. З-під завалів одного з будинків почали виповзати люди. Пізніше ми ще дістали звідти бабусю.

Після того зрозуміла, що небезпечно відходити від свого будинку. Пізніше бачили в інтернеті відео нашого району, де російський військовий розповідав, що це українці наробили. Але ж ми бачили, звідки вилітала ракета, як їхні танки обстрілювали дві п'ятиповерхівки за мостом. На нашому березі взагалі не було української техніки, лише їхній транспорт з «зетками». Першого дня їх заїхало близько 40, поставали у дворах і почали бити у місто.    

«За водою їздила велосипедом через кордони «визволителів»

З часом у родини постала проблема питної води, яка швидко закінчувалася. А у єдиному колодязі на вулиці вода були лише для технічних потреб. Жінці доводилося за водою щоденно їздити велосипедом через ворожі блокпости, адже за 20 хвилин без обстрілів потрійно було встигнути повернутися додому. 

"Возила воду невеличкою тарою, аби швидше було. Чоловіка не брала, аби його десь не затримали, да й будинок надовго лишати не могли, щоб його не захопили, як от у моєї сестри. Поки вона жила у нас, у її помешканні облаштували штаб. Повитягали усі речі, розкрутили комп'ютер до маленьких деталей, порозбивали техніку. І у 70-річної сусідки теж окупували хату, бо у неї єдиної був у дворі колодязь з технічною водою. Так ось там росіяни милися, і забрали усі її труси", - каже переселенка.

«Евакуювалися з міста в сторону росії»

Окуповане місто жило без електрики, відповідно в повній ізоляції, без будь-якого зв'язку, у тому числі й мобільного. Люди не знали, що робиться в інших областях, чи не захопили Київ. За словами Тетяни їм пощастило, коли з міста прийшов поліцейський і запропонував виїхати.

"Сказав, що знає, як вибратися. Потрібно буде їхати в сторону окупованого Куп’янська, і казати на блокпостах, що їдемо в росію. Я з чоловіком та сім'єю цього хлопця виїхали з міста під обстрілами. На постах наш автомобіль обшукували, але пропускали далі. Після Куп'янська їхали об'їзними дорогами, полями і виїхали на український блокпост. Я вдома жодного разу не плакала, а тут у мене сталася істерика. Дякую Олексію, який нас вивіз. І ми вирішили далі їхати до дітей, які на той час уже були на Волині. Вони місяць з нами не мали зв'язку і шукали нас всіма способами", - пригадує жінка.

Приїзд на Волинь та плани та майбутнє

Сім'я переселенців дуже дякує гостинності волинян:

"Якщо мене будуть називати бандерівкою, буду цим гордитися. Я дуже люблю своє місто, але тут люди в рази привітніші та щиріші. Тут всі вітаються з незнайомцями. У нас такого немає.

Коли на Великдень вийшли прогулятися селом, то місцева жіночка з чоловіком запросили в гості, надавали нам пасок та ковбас. Ми години зо три спілкувалися. Тут дуже гарні люди, яких я ніколи не забуду. Проте хочу повернутися додому, аби навести там порядок, відбудувати місто, хоча половини його уже просто немає", - зі сльозами на очах каже пані Тетяна.

Текст: Юлія Антонюк.

Фото: Павло Березюк.