Поранений, але незламний: історія волинського воїна Олександра Тимощука

В одному з боїв поблизу Бахмута, що на Донеччині, боєць отримав важкі поранення, після яких лікувався в Любомльському ТМО, - пише газета «Новий погляд+».

– Як би там не було, але ми обов’язково маємо вигнати цю нечисть з нашої країни, – каже боєць. 

Народився Олександр в Любомлі, тут же закінчив 9 класів Любомльської школи №2. Після цього вступив до Львівського військового ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут. Що спонукало піти у військо – тепер уже навіть і не пам’ятає, адже в родині військових майже не було, лише якийсь далекий родич по батьковій лінії. 

– У ті роки надихнувся фільмом про десантників 1977 року «В зоні особливої уваги». Захотілося теж десантником стати, – з усмішкою каже боєць. – Після ліцею пробував вступити до військової академії, але не добрав балів з фізики. Тож довелося навчатися у військовому коледжі при Львівській військовій академії. У 17 років прийняв присягу…

На початку 2015 року, після закінчення коледжу, відмовившись від посади інструктора з водіння на Яворівському полігоні, пішов служити у 25-ту окрему повітряно-десантну Січеславську бригаду, бо дуже вже хотілося здобути саме бойовий досвід. Служив Олександр техніком батареї управління і артрозвідки.

– Так сталося, що у 2015 році, коли брали участь у боях в Авдіївці, до нас потрапила трофейна техніка росіян – першої слов’янської бригади. І от протягом року з допомогою керівництва бригади ми її відновлювали. Тепер же росіяни використовують значно більший асортимент військової техніки, ніж у 2014-у. Але й у нас на озброєнні з 2015 року з’явилося багато чого нового, – каже боєць. – Та на початку нашим військовим на Донбасі доводилося воювати з тим, що було – старими зразками радянської техніки. Із матеріальним забезпеченням тоді, в перший рік війни, дуже допомогли волонтери, а вже потім почалося стабільне державне забезпечення.

Вперше Олександр потрапив у зону бойових дій у неповних 20 років. Каже, що рішення піти воювати, як і всі інші у своєму житті з того часу, як покинув батьківській дім, приймав сам. Тоді хлопець пробув у зоні бойових дій одну ротацію, де в його підпорядкуванні було десяток водіїв (до того ж, більшість чоловіків – чи не втричі старші), відповідав за справність військової та іншої техніки. Відразу, зізнається, було важко, але наполегливість хлопця, коли ставати ремонтувати техніку доводилося першому, так само першому братися за виконання інших наказів військових командирів, допомогли завоювати авторитет. 

У 2016 році Олександр вирішив здобути вищу освіту та вступив на навчання до Одеської військової академії на факультет десантно-штурмових військ. 

– І сталось так, що я прийшов в академію, уже маючи бойовий досвід. Призначили мене командиром навчальної групи. Викладачі – переважно учасники АТО/ООС, тож наше навчання проходило як обмін досвідом, – розповідає Олександр. – Військовий статут нам подавали як догму, стандарт та основу в боях, але наголошували, що кожен командир повинен діяти, зважаючи на обставини і ситуацію, брати відповідальність за ці рішення.

У 2020 році, після закінчення навчання, лейтенанта Олександра Тимощука направили на військову службу в зону ООС на Луганщину. Стояли військові уздовж лінії розмежування – річки Сіверський Донець. Обстрілів, каже боєць, порівняно з 2015 роком, поменшало. Тож військовим переважно доводилося боротися із контрабандистами, тримати рубежі, стежити за противником, аби не проскочили ворожі ДРГ, що одразу ж присікали наші військові. 

Після ротації, деякого відновлення, поєднаного з навчанням, рота Олександра у серпні 2021 року знову повернулася в зону ООС – на Авдіївський напрямок, котрий на той час був одним з найбільш важких, де так само тривали обстріли. Там же Олександр і зустрів 24 лютого – день повномасштабного вторгнення Росії.