Ресторан-переселенець. Як із харківської Салтівки до Луцька привезли InVino

- Розкажіть про InVino. Як і коли з’явився у вас інтерес до вина?

- Це було ще 22 роки тому, тоді я почала професійно займатися дистрибуцією вина.

Починати було важко, вино в ті часи мало хто розумів. Я мала прайс на тисячу позицій із незрозумілими навіть для мене назвами. На щастя, вже тоді був інтернет і хоч щось можна було почитати.

Я зверталася до власників ресторанів, але більшість казали: все добре, гарно розповідаєте і гарний продукт, але в нас немає відвідувачів, які замовляють вино. Хіба лише відомі бренди, все інше не сприймають.

Так десь три чи чотири місяці я оббивала пороги і думала, що вже – все. Але раптом знайшлася потрібна людина, яка зрозуміла мене. Зоя Миколаївна, керуюча рестораном «Зелений папуга» – ми досі спілкуємося і вважаю її своєю хрещеною мамою в цій справі. Цей ресторан в центрі Харкова – дуже  класний, невеличкий, зроблений як приватний будинок. Ти відпочиваєш у ресторані, але таке відчуття, ніби у своєму дуже красивому будинку. 

У них були винні полиці, але вино було із дьюті-фрі. Зоя Миколаївна запропонувала мені створити карту вин і спробувати працювати. І все вийшло. Як колись Колумб відкрив для світу Америку, так ми для Харкова і харків’ян – відкрили світ вина. 

Горілка і коньяк, до яких багато хто звик під час застілля, це насправді дижестиви – тобто напої після їжі, а не під час. Лише вино – напій, який створений для того, щоб супроводжувати трапезу. І це – такий безкрайній світ сортів, стилів та технологій, які дають можливість до кожної страви підібрати своє ідеальне вино. 

- Коли відкрили власний заклад?

- У 2009 році, це був салон вин InVino. За ним – ще декілька інших брендів. За рік до війни відкрили гастромаркет «Gusteria», але він був розташований на Південній Салтівці – це район Харкова, який найбільше постраждав від обстрілів. 

У березні у цьому ж районі повинен був запрацювати ще один заклад - «Вино та друзі». Ми його обов’язково запустимо, у нього класна концепція, ідея живого людського тепла, яке ми отримуємо тільки під час живого спілкування. А особливо – за бокалом вина, бо в хорошого вина є суперсила – воно об’єднує людей.

А поки усе із закладу «Вино та друзі» приїхало до Луцька. Меблі, аксесуари, саме вино. Ось ці гарні столи, за якими ми сидимо – ексклюзивно виготовили на наше замовлення. Вони зроблені із ящиків з-під вина з кращих шато Бордо та інших видатних виробників Європи . Ці ящики виготовляються з дуже гарної деревини, підглянула таку ідею в одному із закладів Бордо.

- Заклад, який мав відкриватись, зруйновано? Чи встигли все вивезти?

- Саме приміщення не постраждало, але життя в цьому районі зруйноване. 

- 24 лютого відразу довелося виїждати?

- Ми жили за містом, недалеко від російського кордону, недалеко від Бєлгорода. Наш будинок повністю зруйнований. Ми підтримуємо військових, які воювали на тому напрямку. Вони зняли нам відео: все зруйноване. У нас було сучасне європейське селище із 48 будинків, вулиця Щаслива. На якій жили справді щасливі люди. Кажуть, що лишилося близько 5 будинків. 

Виїжджали відразу. В 5:05, коли все почалося, сіли в автівку і поїхали. Нічого не збирали, ніякої тривожної валізи. За дві години вже все там було окуповане. 

Все можна відновити, будемо відбудовувати на пенсії. Але є цінні родинні речі - ікони, фотоальбоми, щоденники моєї мами, родинні книги.

Я в Харкові прожила все життя, тут народилися мої предки, я – харків’янка у шостому поколінні. Ми до останнього не вірили, що таке можливо, в центрі Європи, в країнах, де люди в Другу світову так вмилися кров’ю... 

- Ви відразу переїхали до Луцька?

- Ні, ми живемо на два міста. 

Дітей відправили, як тільки почались бомбардування, а самі залишаємось. Це була найстрашніша в моєму житті історія. Я навіть не розуміла, чи зустрінемося ми. Вони плакати і казали, щоб їхати разом, а ми розуміли, що не можемо, тому що є відповідальність перед людьми, з якими працюємо.

Ми лишилися, і крок за кроком, день за днем під обстрілами працювали. Я – фаталістка, смерті як такої не боюся. Якщо маєш померти – то і цеглина на голову може впасти, значить, так тобі передбачено. Тому ми працювали, як могли.

У березні на Харків кожного дня падало по 60-70 снарядів. Цей звук, коли летить, коли падає і вибухає – це все було щодня, не припинялося. У травні трішки зменшились обстріли, але все одно були. 

Ти прокидаєшся чи засинаєш, працюєш чи просто йдеш вулицею і знаєш, що в будь-який момент може прилетіти. Дивно, що до цього можна звикнути. Дуже дивне почуття. 

Коли прилітає снаряд і руйнуються чергові будинки – кожного разу здавалося, що разом з цими завалами розірветься серце. Харків, як поранений звір. І ми в ньому – такі ж.

А наприкінці травня приїхав наш друг Олександр і каже: «Що ви тут сидите, ви мені не подобається, обличчя якісь не ті». Дуже нас розкритикував, що руки опускаємо. Каже: «Приїжджайте до мене в Луцьк», а ми йому: «Та ми ж там ніколи не були».

- Він сам із Луцька?

- Ні, харків’янин. Родину відправив за кордон, а сам поїхав до свого друга у Луцьк. Він бізнесмен дуже високого рівня, у нього велика команда, яку він теж перевіз. 

Вирішили: а чому ні, і приїхали до Луцька. Це було десь на початку червня. Їхали проспектом Волі, у нас в Харкові такого немає: якщо проспект, то пішохідна зона досить невеличка, для кількох перехожих, а тут, виявилось, можна гуляти не тільки в парках, а й по проспекту. А клумби були – такі ж красиві, як в Харкові. Знаєте, у нас навіть під час війни висаджували квіти.

У фільмах часто показують такі похмурі картинки розбомбленого міста - сірі будівлі з вибитими вікнами, скрізь уламки… В Харкові такого не було. Завжди було дуже чисто, бригади комунальників виходили і працювали навіть під обстрілами. Я така вдячна їм за це, бо результат їхньої роботи говорив нам: Харків живе і буде жити, попри все. 

- Коли приїхали до Луцька, мабуть, оглянули не тільки місто, а й заклади, щоб зрозуміти, чи є конкуренція?

- Так, Олександр показував заклади, які йому подобаються. Нам теж багато сподобалось. Cafe de Vino: хороше меню, подача, сервіс, винна карта – все на рівні. PUR-PUR сподобався, там така особлива атмосфера, але з вином – так собі. IDEALIST сподобався як місце – сучасне, дуже красивий декор і архітектура, у них такі цікаві незвичайні рішення, мають гарні напої, хоча вино – це не їхня головна тема. Знаю, що Фелічіту дуже хвалять, піца там справді смачна, десерти оригінальні, а от вино – базове, просто – «щоб було».

- А які перші враження від Луцька?

- Європейське місто. Дуже гарні люди, гарно одягнені. Просто йдуть вулицею чи п’ють каву в закладі, дивишся на них, а всі такі стильні. 

Олександр нас познайомив з кількома місцевими бізнесменами, і це був як новий подих, ковток свіжого повітря. Майже відразу вирішили відкривати тут заклад і почали шукати приміщення. 

- Заклад відкрили дуже швидко.

- Я вважаю, що це взагалі фантастика, як швидко все відбулося. Велика подяка нашому дизайнеру Людмилі Міськів і всім працівникам її дизайнерського бюро. Завдання було непросте: ми привезли з собою меблі, багато речей і це все треба було вписати в інтер’єр. Але з усім впоралися чудово. 

- Із Харкова з вами приїхали й інші працівники?

- Так, декілька. Керуючий закладом Ярослав, старші кавісти – сімейна пара Яна і Стас та шеф-кухар. Решту працівників – місцеві.

- Клієнтів достатньо? Як InVino прийняли лучани?

- Ще недостатньо довго працюємо, щоб підбивати якісь підсумки. 

Ми нова локація, ми про себе заявили і спочатку люди приходять, бо цікаво. Тим більше, що ми – не місцеві, харків’яни. Цікаво подивитися, а як у нас, порівняти. Інша справа – втримати цей інтерес. Щоб InVino стало частиною щоденного життя.

- А інші ресторатори приходили до вас?

- Так, приходили. Я просто їх не всіх знаю. Але офіціанти впізнавали і казали, що приходили і ресторатори, і адміністратори, і бармени з різних місць. Це нормально, що їм теж цікаво. 

- Маєте традиції чи ритуали, пов’язані із вином?

- Є одна традиція, якою ділюсь з іншими. Якщо людина має якесь таємне бажання, їй треба купити пляшку доброго вина, яке ще не пробувала і випити в колі друзів. А з першим ковтком – загадати бажання. Обов’язково здійсниться! В нашому колі всі знають: якщо проведуть цей «ритуал» - бажання точно здійсниться.

- А ви своє таке бажання загадували?

- Завжди!

Більшість таких мрій були пов’язані з поїздками, подорожами. Хотілось побувати на виноградниках Франції, Італії, Іспанії, Німеччини… 

- Я так розумію, всі ці країни ви таки об’їздили?

- Так. Десь маю записи про місця, де подорожувала. Загалом це близько двохсот місць і дуже, дуже багато вражень та спогадів. 

- Поділіться якимось важливим спогадом.

- Перше, що пригадалося – картинка з Італії. Якось ми подорожували по Тоскані – це місцевість в центрі Італії,  між Флоренцією і та Сієною, де виробляються дуже гарні вина. Є там один дуже важливий для винолюбів пагорб під назвою Монтепульчіано. Зверху цього пагорба - виноробня і село з дуже гарним стародавнім монастирем . Самі пагорби – всі в виноградниках і підйом до села – дорогою-серпантином.

Нас мав зустрічати власник виноробні, італієць Лука Гатавеччі. Його родині з давніх часів належить і вся земля навколо, і монастир, і саме селище. Ми трохи прогулялися і зателефонував Лукас, що вже під’їжджає.

Підходимо і я бачу картинку, як у фільмі «Приборкання норовливого» з Андріано Челентано. Поруч із ленд-крузером – красивий італієць, в джинсах і білосніжній сорочці із підгорнутими рукавами, широка і така ж білосніжна посмішка: «Сідайте в авто, покажу вам нашу місцевість!» Ми йому: як?! тут такі вузькі доріжки – можливо, краще пішки?..

Але він наполягає. Сідаємо в автомобіль і на повній швидкості починаємо підніматися цим серпантином з неймовірної краси пейзажами якогось середньовічного містечка. Дорогою зустрічаються люди, усі вітаються з Лукою.

Приїхали до монастиря, у них там невеличка виноробня. Нас пригостили місцевим вином і пастою тальятелле з кабанятиною. Це окрема історія: кабани часто заходять у виноградники і шкодять їх, тому є періоди, коли відбуваються полювання. А страви із м’ясом кабана на виноградниках – це вже класика. 

Був такий теплий атмосферний вечір, а коли стемніло ми вийшли прогулятися. Лука показував нам місця, де тисячі років тому зародилася цивілізація етрусків. На їхньому фундаменті з’явилися сучасні італійці, які пишаються таким своїм походженням. 

Дорогою до нашого готелю Лука спинився біля церкви. Ми вийшли з автівки, він сперся на паркан і довго дивився на цю церкву. Красива, кам’яна. Каже: «Дивлюсь і в мене перед очима – історія поколінь». У цій церкві народилися його пра-пра-пра... Умовно кажучи, він – двадцяте покоління, яке живе на цій землі і є її власниками. Всі вони народжувалися, отримували хрещення, святкували весілля і відбували поминки у цій церкві. Тут проходить життя цілої родини в стількох поколіннях. І от тоді в мене пішли «мурашки», ніколи не забуду цієї сильної емоції.

Таких історій з моїх подорожей у виноградники – багато. Бо вино – це завжди про філософію життя. Коли римляни йшли шляхами завоювань, вони прямували тільки до тих місць, де плодоносив виноград. Вони висаджували виноград, з якого могли робити вино, а вже тоді будували храми і монастирі, де для таїнства євхаристії обов’язково потрібне вино. А якщо вирощувати виноград було неможливо, римляни обмежовували кордони і казали, що це – дике поле, територія варварів і далі не йшли. 

Розкажу ще одну історію, французьку.

У нас була подорож у Бордо – це аристократичний край, де виробляють найшляхетніші вина світу. Приїхали у замок, який має назву Шато Ларок. Він розташований у містечку Сент-Емільйон, це унікальне паломницьке містечко, а сам замок називають Версалем Сент-Еміньйона. Шато збудоване в античному стилі, така монументальна архітектура, статуї. А навколо – простора територія з красивими газонами, клумбами і все це оточують виноградники найвищого класу Гран Крю Классе. 

Один із наших друзів після дегустації під час прогулянки парком попросив, щоб я запитала у винороба Девіда, чи статус цього виноградника дуже великий. Я кажу: «Та для чого запитувати, це ж ми й так знаємо», а він наполягає: «Ні, запитай». Запитала, Девід відповів, що так. Той друг знову каже: «А ось тут, де газон, можна було теж виноград садити?». Я йому: «Ну, так», а він знову: «Ні, запитай». Я кажу: «Давід, тут можна було ростити виноград?» і показую на велику територію парку з ідеальними газонами навколо замку. Каже, що можна. Друг знову до мене: «Запитай: то чого не посадили?». 

Це було таке дивне і не зовсім доречне запитання, але я все ж запитала. Зрозуміла, до чого він веде, адже пляшка виготовленого тут вина коштує сотні євро і чим старіше воно стає – тим ще дорожче. Тому все ж запитала: «Чому ж тоді не засадили всю цю територію виноградом?» Екскурсовод глянув на нас із подивом і каже: «Але це ж красиво!».

- А як стосовно українського вина? Є достойні зразки?

- У 2016 році в Бордо відкрили унікальне місце «Cite du vin» - в перекладі це означає «Місто вина». Це такий інтерактивний музей про вино, де зібрали всі вина світу, які, на думку вчених, є якісними. І в 2016 році Україна ввійшла туди із двома винами: «Піно Нуар» від «Колоніста» та «Шардоне Гранд Резерв» від «Шабо» 

- Дайте пораду нашим читачам, як обрати якісне вино?

- Найкраще, звісно, довіритись спеціалістам. Якщо є можливість – іти в магазин, де допоможуть підібрати. 

Якщо ж обирати самому, то є така порада: стерегтись вина без «місця проживання». Тобто – без конкретного місця створення. Етикетка повинна все розповісти: звідки вино, хто його створив, з якого винограду. Чим детальніша інформація – тим вищий статус вина. І таке вино можна сміливо купувати.

Звичайно, потрібно зважати і на інші деталі. На колір вина, на те, як воно зберігається – нюансів насправді є дуже багато. Як я вже казала, вино – це окремий і багатогранний всесвіт, і в питаннях, як його зрозуміти, і в питаннях емоцій, які воно дарує.