Сітка, переплетена молитвою: як допомагають воїнам у Жидичинському монастирі

У Свято-Миколаївському чоловічому монастирі, що у Жидичині, від початку війни збираються волонтери та плетуть сітки для військових.

Про це розповіли на Інформаційній платформі «Завтра» у фейсбуці.

Місцем єднання на Волині став монастир — древня православна святиня та гордість усіх місцевих. Він пережив усе, що можна: і ворожий вогонь татар, і вибухи в роки Другої світової, забуття і відновлення. Нині ж стіни монастиря бачать єднання усіх тих, які намагаються зайняти себе чимось та відволікти себе від новин про жахи війни. Сходилися всі: ті, хто не міг сидіти вдома і страждав від синдрому вцілілого; ті, хто втік від бомбардувань і на деякий час оселився поблизу монастиря; ті, кому просто стало цікаво долучитися. Так усі ці люди об'єдналися та почали плести сітку.

Плетіння сітки щодня розпочинається з молитви. Щоранку, о 8 годині, тут розпочинається літургія. У храмі по-весняному тепло. Тут відчуваєш не лише тепло сонця і батарей, а й тепло Божих рук. На очах прихожан можна було прочитати лише одне прохання — Господи, врятуй Україну! Дивлячись на це, а потім читаючи новини, усвідомлення того, що з нами Бог, ні на мить не покидало. У такі моменти життя нагадувало казку: переконання, що добро переможе зло, було таким же очевидним, як і те, що після зими прийде весна. По закінченні літургії починалася робота.

На початку роботи завжди оцінювався масштаб сітки. Плести треба було багато. Але це було не так страшно, бо охочих потрудитися було вдосталь. «Що у вас хорошого?», — щоразу привітно запитувала Люба, організаторка всього дійства. Серед усіх Люба була найбільш досвідченою в найстаршою волонтеркою. Часто її телефон розривався від дзвінків. Питали про те, куди можна віднести їжу для бійців чи тканину для сітки. Після дзвінків починалися розмови. Про наболіле. Починалися обурення через пасивність міжнародної спільноти, за ним слідував жаль від того, що коїться на нашій землі. Усе це перепліталися екскурсами в історію. Знаходячи пояснення для всього, все одно не розумієш — як таке могло трапитися. «Ех, таке сонечко світить. І чого їм вдома не сидиться», — жартома лунає риторичне запитання.

Сонце сліпило крізь високі вікна храму. Світило і гріло. Гріло душу. Бо з-поміж втрат та руйнувань, сонце було чи не єдиною втіхою. Воно вселяло надію у кожного і навіювало оптимізм. Бо якщо ми бачимо це сонце, значить — живі. Таким сонцем хочеться милуватися у тиші, але не виходить.

На лавці сидить Лєра. Учиться у сьомому класі. Вона нарізала стрічки для сітки. «Вона мала б сидіти у школі, вчити уроки, а не тут. Орки зламали життя не лише тим, хто загинув чи втратив рідних, чи свій дім — вони зламали життя абсолютно всім українцям» — промайнула думка, яка вселяє ще більше гніву до ворога, аніж новини про стерті з лиця землі Маріуполь чи Охтирку. Але ця думка живе недовго: ми далі плетемо сітку, Лєра і далі голосно нарізає стрічки і теревенить з однолітками, які теж допомагають плести сітку.

Поруч зі мною працює Олена. Вона переїхала з Боярки, що на Київщині. Там вона працювала майстринею з манікюру. Повномасштабна війна змінила її життя. Зі своїми дітками вона була змушена тікати від ворожих снарядів на Волинь.

- Мамо, ну ходімо в зоопарк! — ледь не слізно благав син Олени Гоша.

- Закінчимо плести сітку і обов'язково сходимо, — лагідно відповідає мама.

- Ну мамо… Ех…

Гоша другокласник. Аби відволікти його від думок про зоопарк, ми починаємо невеликий урок математики для нього. Хлопчик демонструє хороший рівень. Мама пишається своїм сином, решта радіють від рівня ерудованості хлопчини.

Олена продовжує плести сітку. Вона активно долучається до розмови з іншими волонтерами. Про її життя у Боярці ми не згадуємо. Вона теж про це мовчить. Може, болить. Але тем для розмов вистачає.

Ініціатор усіх розмов та дискусій — Ілля. Йому 16, він місцевий. Тут його знають всі до одного. Балакучий та веселий хлопчина розмовляє про все: політика, історія, футбол шкільне життя — це лише кілька тем, на які він починає дискусії і які можуть тривати чи не весь день. Він постійно щось розповідає. Розповідає і плете сітку. «Ну а що, вам ж без мене скучно було б», — зі сміхом відповідає Ілля на поодинокі прохання хоч трохи помовчати. Він не ображається і продовжує розмовляти. Він же найпершим іде обідати. За ним ідуть решта волонтерів.

У трапезній на всіх чекав борщ. Сьогодні — щавлевий. Його запах заполонив усю трапезну. У такий неспокійний час він ставав ще більш смачним, ніж зазвичай. Бо нині не кожен міг собі дозволити собі таку розкіш — пообідати в хорошій компанії та не боячись, що зараз знову почнеться обстріл. Обід триває недовго, бо попереду — ще багато сітки. Кожен дякує за обід і бадьоро чимчикує до праці.

По обіді знову кипить робота. Частина людей пішли, бо мали інші справи, інша частина залишилася. Стрічка за стрічкою впліталися в сітку. «Плетемо сітку і думаємо про наших бійців», — повторювала Люба. Зазвичай, після цієї фрази всі замовкали, поринаючи у роздуми. «Ця сітка зараз чиста. Не дай Боже вона буде заплямована кров'ю» — промайнула така думка. На ній і зупиняюся. Настає черговий страх втрат, про які і так нічого не відомо. Такі тривожні думки знову перериваються гучним звуком нарізання стрічок — Лєра нікуди не втекла. Вона, як і всі решта, старанно роблять свою справу. Розмови далі тривають. Знову про наболіле. Знову екскурси в історію. Часто лунають жарти. Часто Люба походжає з телефоном, щоб сфотографувати весь процес. «А це все для історії», — відповідає вона на питання навіщо фотографувати. Думаю: «Дійсно. На наших очах відбувається історія. Дуже скоро це закінчиться. Ми розповідатимемо про це нащадкам». Для монастиря це теж невеличка історія. Його древні стіни мовчки радіють єднанню, яке тут відбувається. Про це теж знатимуть нащадки.

Закінчується наш невеличкий робочий день. «Щасливенько! З Богом!» — прощається з усіма Люба. Хоч робочий день і закінчився, але сонце все ще світить. Усе ще гріє та тішить. Десь там вибухи, пекло, а тут — невеличкий рай. У вухах досі залишився звук нарізання стрічок. Завтра знову кипітиме робота, знову лунатиме молитва. Завтра обов'язково настане.