Софія і «пабєда». Про день, коли одна дівчинка почула, що війна закінчилася. РЕПОРТАЖ

Софія і «пабєда». Про день, коли одна дівчинка почула, що війна закінчилася. РЕПОРТАЖ

Софія більшу частину свого життя носить таке ж прізвище, як останній генсек Радянського союзу. Носить з любов'ю і гордістю, бо то прізвище її покійного чоловіка Юрія, з яким у неї чудових два сини. Десь із далекого дитинства, з тієї пори, коли вона ще носила прізвище Оліферчук, все життя Софія несе й один спогад. 

Він пахне дерунами. Він з тісної кухні депортованих українців. Він із травня 1945-го. І звучить отак: 

-  Пабєда! Пабєда! Пабєда!... 

У травні 2023-го кожен в Україні думає: яким буде той самий день, день перемоги у війні з Росією? як прийде ця звістка? як закінчиться війна, що насправді почалася значно раніше, ніж та, яку бачила на свої очі мала Софія? 

І вона про це думає. Закриває очі - одразу чує чіткий запах дерунів, і депортованій із Підляшшя українці з села на Волині Софії Горбачовій дуже хочеться встигнути почути: 

- Перемога! Перемога! Перемога!

 *  *  *

Софія і «пабєда». Про день, коли одна дівчинка почула, що війна закінчилася. РЕПОРТАЖ
Софія Горбачова у своїй хаті

Кожного травня 78 років поспіль їй згадується один і той самий день. Софії Горбачовій - 84. Пів життя вона відпрацювала вчителькою у Підгайцях, біля Луцька. У її хаті і досі багато вчительського. Книжки на полицях старої радянської стінки. Дарунки від учнів. Великий портрет студентських часів...

Прибирає газети на столі у своїй невеликій кухні в хаті, яку збудували самі з чоловіком. Вправним рухом складає їх поруч -  а я тут же згадую, як вона складала зошити на своєму вчительському столі. 

…Софія Горбачова була дуже вимогливою, уважною, десь навіть суворою, а ще - доброю до нас, малих, вчителькою. У її класах завше була гарна успішність. І напевне, я сто разів чула від неї про війну і перемогу, але - не так. Десь такою ж самою малою, якою я пішла до школи, Софію, її сестру та батьків депортували з рідного села Межиліськ Біло-Підляського повіту, що тепер на території Польщі. 

У тому віці, коли йдуть до школи, Софія пішла у …товарняк. Правда, то було на Різдво. Пішла, щоб назавше виїхати зі своєї батьківщини. Народилася у 1939-му, в перший рік Другої світової. А звістку про кінець війни почула далеко від дому. Тоді, коли й дому ніякого не було. І у свої 84 забула багато що з непростого дитинства, але один день у травні пам'ятає чітко - до найменших дрібниць. 

Софія і «пабєда». Про день, коли одна дівчинка почула, що війна закінчилася. РЕПОРТАЖ
До найменших дрібниць. Один день

З історії. У 1944-1946 роках за домовленостями між комуністичними режимами СРСР та Польщі з етнічних українських земель примусово переселили на терени УРСР понад 400 тисяч родин з Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини, Любачівщини та Бойківщини. Натомість поляків депортували з території УРСР до Польщі:  понад 700 тисяч родин змушені були залишати свої домівки. Угода про евакуацію сталася 9 вересня 1944 року, свої підписи на документі залишили голова Ради народних комісарів УРСР Микита Хрущов та  голова Польського комітету національного визволення  Едвард Осубка-Моравський. Совєти публічно говорили про добровільне переселення, але на практиці це були репресії і примусове виселення українських родин. Так само - і польських. Порожні оселі депортованих із теренів Західної України поляків, німців, чехів часто займали депортовані українці, які з південних та східних регіонів поверталися на Західну Україну в надії бути ближче до своєї малої батьківщини, в'їзд до якої їм довгі роки був заборонений. 

Бабуню там і поховали

Моя сім'я (по мамі) родом із невеликого села, якого вже, напевне, й немає. Межиліськ. Біло-Підляський повіт. Польща. У паспорті так і записано. 

Наше село за 30 кілометрів від Бреста. Там жили одні українці, тільки дві родини - поляків. І церква стояла - українська. Межиліськ, бо межи лісами. 

Він зазнав ще тієї війни, Першої. І виходить, що мою родину вивозили двічі. 

Як почався 1914-й і Перша світова, отакою малою, як потім і я, моя мама, Поліна Зінчук, їхала з дідуньом та бабуньою, братом Андрієм  і сестрою Марією кудись дуже далеко. Вона згадувала, що переїжджали велику-велику річку. Вже потім зрозуміла, що то - Волга. На час війни їх евакуювали у глиб Росії. Багато хто тоді не вернувся, але моїм вдалося. Правда, там поховали бабуню і маленького маминого брата, років два-три мав. 

Софія і «пабєда». Про день, коли одна дівчинка почула, що війна закінчилася. РЕПОРТАЖ
"Мама розказувала: переїжджали велику-велику річку. Волга!"

Виживали, бо мали таку техніку, що різала людям дрова. Мамин тато трохи займався столярством, був до того хист. 

Якось: якраз Паска, а геть нема що їсти, та й роботи ще нема, бо рання пора. Йде селом батюшка з такою великою-великою арбою (арба, бач, я те їхнє слово запам’ятала навіть!), а люди виносять йому паски і кладуть на ту арбу, і кладуть.... Дійшов до українців— переселенців, а дідуньо каже: «Ми б дали, але самі не маємо що їсти». Наступного дня прибігає в хату жінка і каже, хай ідуть переселенці за їжею. 

- Я не піду, я ще маю руки і можу заробити, - відповідає дідуньо, був гордий.

Пішов його син, мій дядько Андрій. Приніс якісь там буханки... Так чотири роки там прожили. 

Додому повернулися ще до революції: села майже не було. Потім дядько женився, мама підросла і пішла в найми до поляків. 

Вона на службі була, допомагала на кухні, в хазяйстві. Той мамин хазяїн був католицьким священником. Сім'я - польська, а мама, українка, в них працювала. Як вже тобі і незручно сказати… Був момент такий… Двоє дітей їхніх вчилися в містечку, дружина його, хазяїна, поїхала до тих хлопців, а він вже сам у селі. Десь там в хаті чоловіки збиралися, ну й він запропонував при всіх мамі, щоб чи жити з ним чи як, бо тая його виїжджала до дітей часто. Мама збирає вже свої тії лахи: ну, що буде тепер робити? А тут якраз ще й пані приїжджає в маєток. Сідає до сніданку, хазяїн вже такий веселий. Подає мама їсти.

- Павлінко, сідай з нами! - раптом командує пані.

- Ні-ні, я піду. 

Не мала виходу іншого, сідає, бо пані просять. А тлумачок стоїть вже. Хазяїн хвалить, каже: он як добре все приготовлене, яке м’ясо смачне. 

- Цо то млода цілінціна - то нє стара воловіна, - хазяйка йому отако по-польськи. - Правда, Паульцю?

Той аж рота розкрив. Ложкою в стіл: як заматюкається! Мама задом-задом, тлумачок в руки. Хазяйка: нє, і всьо! І до нього: щоб шукав такого чоловіка, який би порався в хліві, а мама тільки на кухні. І ото так вона там осталася. Хазяїну вже більш дурного в голову не лізло. А потім прийшов туди і тато Станіслав Оліферчук, з села з-під Варшави. Спочатку був мамі такииий негарний…

Софія і «пабєда». Про день, коли одна дівчинка почула, що війна закінчилася. РЕПОРТАЖ
"Досі бачу нашу хату там"

На Різдво 45-го 

Досі бачу нашу хату там. Дерев'яна, її ще дідуньо поставив. І кухня, і кімната  - то одне. Потім такі сіни, з сіней - комора, а далі - хлів. Але  воно все якось було докупи. Ми виїхали і більш ніколи її не бачили. Тільки татова сестра не виїхала, бо чуть раніше (до депортації) перебралася у Варшаву, там і жила. Ото як ми їздили колись в Польщу, то до неї. А тепер не знаю, як там всі чи живі. 

Юля народилася якраз 7 січня 1945 року, на Різдво. Коли нас усіх вивозили, їй був всього тиждень. 

Ще йшла війна, але ми їхали на звільнену територію — в Запорізьку область. Ні тато, ні мама не пояснювали нам, чого і куди. Просто: треба їхати. Мама везла з собою свою скриню, в ній якісь речі, ото і все. Їхали товарняком. На вагон - три українські сім'ї. Одна жінка народила дорогою, у тому вагоні. Чи то Назаруки, чи то Назарчуки з нашого ж села. 

А далі була станція Розовка. Не пригадую ні, як ми з тих вагонів виходили, ні куди найперше пішли, тільки наче зараз бачу будівлю, на якій отако трохи півколом написано: «Розовка». Колись взяла карти - і її знайшла, тую Розовку! 

Дали нам таку хату на дві половини. То село було чи станція і навколо хати: пригадую вулицю, бруківку чи каміння, школу… Я пішла проситися в школу, але мене не взяли, бо мала ще. Батько ходив кудись на роботу, в корівник якийсь, а мама була з Юлею, вона ж народилася тільки. 

Софія і «пабєда». Про день, коли одна дівчинка почула, що війна закінчилася. РЕПОРТАЖСофія і «пабєда». Про день, коли одна дівчинка почула, що війна закінчилася. РЕПОРТАЖСофія і «пабєда». Про день, коли одна дівчинка почула, що війна закінчилася. РЕПОРТАЖСофія і «пабєда». Про день, коли одна дівчинка почула, що війна закінчилася. РЕПОРТАЖСофія і «пабєда». Про день, коли одна дівчинка почула, що війна закінчилася. РЕПОРТАЖСофія і «пабєда». Про день, коли одна дівчинка почула, що війна закінчилася. РЕПОРТАЖ

«Юля, па-бє-да!»

І, може, я той день в Розовці би забула геть, якби не тая каляска. 

Мама насмажила дерунів. І так - наша кімната, а через коридорчик - інша. Там жила жінка. Таня, мабуть. Вони були з кацапів.  Перекидає тиї деруни - і влітає та жіночка тако прямо з коридора:

- Поля! Поля! Поля!

Та сковороду тримає, а вона маму обіймає.

- Поля! Поля! Пабєда! Пабєда! Пабєда! - все кричить. 

Крутить тую маму мою. А там в кімнаті Юля лежить. Я саме до мами вийшла, щоб вже надвір з Юлею йти… Ну то, я й зараз бачу тую плиту, тую сковорідку, тую кухоньку, тую кімнатку, де ми всього пару місяців були. Нічого не забувається. 

А батько десь пішов у справах: за калясочкою для малої Юлі. Оце ж ми його чекали, і мама ті деруни смажила. За трохи він і привіз ту калясочку до хати. Дуже гарна. Німецька! Десь солдат якийсь продав її, бо мама допитувалася, де купив таку вже гарну, а він каже: «В солдата».  Так запам'ятала це…

Вже мама вийшла подивитися… Винесла Юлю, поклала її у каляску.

- Побудеш трохи надворі, - каже мені. 

Показала, як возити. І я вже так помаленьку-помаленьку... Вже виїхала з двору. А каляска така гарна... Я її вже давай так підкидати вверх, ще ж сім років мені не було. 

Каляска висока, я тако:

- Юля, па-бє-да! па-бє- да! па-бє-да! – хитаю її в тій калясці. 

Вона якось перекидається, Юля вилітає з тої каляски, а я сама не знаю, що робити.

Довго до хати боялася йти. Поки мама не попросила. 

Зліпили хату з клуні

Потім батько знайшов роботу на баштані, де кавуни, дині. Їж - не хочеться. Він шукав роботу, щоб прокормити сім'ю. Пішов сторожем на той баштан. Ну шо ми вже їли тих кавунів і динь... Мішок за плечі - і приносить, і приносить… 

Переселилися через річку в друге приміщення, якби то посьолок. Великий такий будинок, туди ще одну сім'ю поселили з нашого села, з українців. 

А потім поїхали вже сюди. Якийсь час ми були біля Острожця, на колонії Замчисько, де стояли залишки і  польських хатів, і німецьких, і одна-дві чеських. Тільки вже порозбирали стіни, лишили одні фундаменти і льохи. Тато викопав землянку. Там ми пішли в школу, ходили до неї чотири кілометри. 

Але татові все хотілося землі. А згодом і землянка наша впала. 

Тому, напевне, ми й приїхали в Підгайці. Тут спершу жили в дядька Андрія. Бо Зінчуки (дядькова родина) вже всі були тут. Це була ціла вулиця з польськими чи німецькими хатами, з яких виселили людей. Їх займали переселенці. На тій же вулиці  потім ми й собі хату зліпили з чиєїсь клуні. Я вже тоді вчилася в педучилищі, то одну стипендію дала на одне вікно, іншу - на інше… 

У родині Станіслава та Поліни Оліферчуків уже на Волині народився ще син - Валерій. У цьому селі Софія Оліферчук вийшла заміж, стала Горбачовою, тут все життя працювала у школі вчителькою. 

Софія і «пабєда». Про день, коли одна дівчинка почула, що війна закінчилася. РЕПОРТАЖ

Люксебург!

Я знайшла їй Розівку на карті, світлини зі станції, зібрала інформацію про її нинішнє життя. Сидимо - розказую… 

Розівкою вона стала в радянські роки (від назви однієї з німецьких колоній - Розенберг), а до того якийсь час була селом Люксембург і центром Люксембурзького району Маруіпольського округу УРСР…  Ще раніше - в межах Розівки була й колишня німецька колонія Грунау, що згодом була перейменована в Олександропіль, а в 1923-му названа Люксембургом. Нібито таке рішення прийняли селяни, і назва ця - на честь Рози Люксембург. З 1938 року існує Розівська сільська рада, а село називається Розівка. Назва все ще перегукується із німецькою назвою місцевої колонії Розенберг, але її часто трактують як ту, що про Розу, німецьку революціонерку. 

Це були місця, на яких проживали німці-переселенці із Західної Прусії. На теренах Запорізької області існувала ціла мережа німецьких колоній. З початком Другої світової більшість німців були депортовані з УРСР із забороною повертатися до своїх домівок. Їхні місця проживання, як засвідчує Софіїна історія, заселяли депортованими українцями. 

Софія Горбачова ловить назву Люксембург, усміхається і каже:

- Точно, Люксембург!

Десь вона її вже чула… Додаю: російські медіа пишуть, що Розівка, яка за 60 км від Маріуполя, першою провела збори селян і «просилася» приєднатися до Росії. Репортаж про це знаходжу швидко. І хоча Софія бачила Розівку ще тоді, коли їй і шести не було, у свої 84 киває головою. 

- Там і тоді було багато кацапів. А наші всі виїжджали, бо не могли вижити. 

Софія і «пабєда». Про день, коли одна дівчинка почула, що війна закінчилася. РЕПОРТАЖ

Від 2 березня 2022 року ця громада окупована і нині перебуває під контролем росіян. 

Більше родина Софії ніколи не повернулася в своє українське село Біло-Підляського повіту. В радянський день перемоги (який совєти всупереч всім іншим країнам-учасникам Другої світової війни відзначали саме як день перемоги над нацизмом, а не як день пам’яті жертв війни - 9 травня) мама часто смажила деруни і розповідала дітям історії з депортацій, яких зазнала її родина. А Софія згадувала до божевілля красиву німецьку каляску, куплену татом в якогось радянського солдата, та малу кількамісячну Юлю, яка летить з неї на землю, під її: «Па-бє-да…». 

 *  *  *

Україна вже кілька років поспіль вшановує жертв Другої світової 8-го травня - у День пам'яті та примирення, а не 9-го. Цього дня українці згадують всіх, кому Друга світова завдала страждань. Серед них - сотні тисяч депортованих. Разом з тим і діти, яких кидали у товарняки і везли в спустошені війною села на півдні України, аби їхні батьки там піднімали зголоджені колгоспи. Потім дуже часто ті діти і їхні рідні мали ще одну дорогу - ближче до межі, за яку їм ступити заборонялося за велінням Хрущова. 

Сьогодні Росія повторює злочини СРСР. Але Софія Горбачова знає: перемога стається несподівано й ніколи не забувається. Вона її чекає. 

 

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК

Софія і «пабєда». Про день, коли одна дівчинка почула, що війна закінчилася. РЕПОРТАЖ
Вулиця переселенців у Підгайцях, де найперше оселилися Оліферчуки
Софія і «пабєда». Про день, коли одна дівчинка почула, що війна закінчилася. РЕПОРТАЖ
Софія і «пабєда». Про день, коли одна дівчинка почула, що війна закінчилася. РЕПОРТАЖ

Софія і «пабєда». Про день, коли одна дівчинка почула, що війна закінчилася. РЕПОРТАЖ
Софія і «пабєда». Про день, коли одна дівчинка почула, що війна закінчилася. РЕПОРТАЖ
Софія і «пабєда». Про день, коли одна дівчинка почула, що війна закінчилася. РЕПОРТАЖ
Софія і «пабєда». Про день, коли одна дівчинка почула, що війна закінчилася. РЕПОРТАЖ

Софія і «пабєда». Про день, коли одна дівчинка почула, що війна закінчилася. РЕПОРТАЖ
Чекає...

Читати також: 

Можливо зацікавить

Польща, Литва, українські чоловіки за кордоном, депортація

Польща та Литва заявили, що готові вислати українських чоловіків: юрист відповів, чи реально це

Двоє волинян змайстрували мінілафети для евакуації військової техніки з передової

Двоє волинян змайстрували мінілафети для евакуації військової техніки з передової

Загрожує до 8-ми років в'язниці: на Волині за зловживання службовим становищем судять чиновницю

Загрожує до 8-ми років в'язниці: на Волині за зловживання службовим становищем судять чиновницю

Герой України

Понад пів року рідні сподівались, що живий: розвіднику з Волині просять посмертно присвоїти державну нагороду

На Волині судили десятикласника, який стріляв з пістолета і лякав місцевих жителів

На Волині судили десятикласника, який стріляв з пістолета і лякав місцевих жителів

Героїчно загинув у День Незалежності: двох захисників з Волині посмертно нагородили орденами. Фото
фото

Героїчно загинув у День Незалежності: двох захисників з Волині посмертно нагородили орденами. Фото

На Волині попрощалися із молодим Героєм Олександром Пархомчуком

У 25 загинув за Україну: на Волині попрощалися із молодим Героєм Олександром Пархомчуком

На Волинь прибув скорботний кортеж "на щиті" з тілом Героя
відео

Загинув внаслідок авіаудару: на Волинь «на щиті» привезли тіло 25-річного Героя Олександра Пархомчука. Відео

Навіки 25: на Волинь «на щиті» привезуть тіло молодого Героя Олександра Пархомчука. Просять гідно зустріти. ОНОВЛЕНО

Навіки 25: на Волинь «на щиті» привезуть тіло молодого Героя Олександра Пархомчука. Просять гідно зустріти. ОНОВЛЕНО