«Тобі допомогти, братику?» Як у Луцьку повертають до життя військових і цивільних після травм

Щодня у Центрі – більше 200 пацієнтів

У лікувальних кабінетах і коридорах Центру реабілітації учасників бойових дій – сучасний ремонт. Натомість адміністрація розташована там, де колись була лабораторія і робили забір аналізів. Сюди ремонт поки «не дійшов». А кабінет директора і не зауважиш спершу: без секретарки, з кріслом, яке пережило не один переїзд. Натомість в їдальні центру - PlayStation, в коридорі – настільний футбол (це - теж елементи реабілітації: і психіку розвантажити, і моторику розвивати). В палатах – кнопки виклику, у кабінетах фізіотерапії – сучасні апарати, спортзал – з тренажерами. Басейн і гідромасажні ванни.

Звісно, так було не завжди. Заклад в нинішньому вигляді – зі спеціально виділеним приміщенням, сучасним обладнанням і окремими кабінетами, басейном і цілим водолікувальним комплексом працює з 2019 року. А починалось усе з невеликого кабінету психологічної допомоги бійцям АТО ще у 2016-му.

«На той час ніхто не міг передбачити, що у 2022 році буде повномасштабна війна. Але бойові дії тривали, ми розуміли, що у людей є маса проблем, і фізичних, і психологічних. ПТСР також ніхто не відміняв», - розповідає керівник Центру реабілітації учасників бойових дій Ігор Гнетньов.

Запит на реабілітацію зараз тільки збільшується, бо ліжок вже не вистачає, тож тут чекають, коли в усіх кластерних лікарнях будуть подібні заклади. Адже потреба тільки зростає, а в деяких регіонах немає таких закладів досі.

Нині Центр реабілітації – перевантажений. До активних військових дій тут приймали по 90-100 пацієнтів на день. На даний момент проходять курс реабілітації більше 200 людей, усі 20 стаціонарних ліжок – заповнені. І необхідність велика: лише у військових потреба у реабілітації - до 250 людей.  Багато з них мають мінно-вибухові поранення, контузії, втрачені кінцівки. До слова, в центр привозять і поранених з місцевих госпіталів, щоб зробити їм комплекс вправ і процедур та завезти назад.

Реабілітація – повернення можливостей

У кабінеті для групових занять з психологом – цілий стенд з подарованими шевронами від бійців. А біля рецепції на почесному місці – стяг «Азова». Він тут не просто так. Ігор Гнетньов у 2014 році був медиком у полку «Азов». У маріупольському гарнізоні.

Тому це і пам’ять про той період, і нагадування про героїчний полк, який у 2022-му разом з іншими підрозділами боронив Маріуполь. А в часи служби в тоді ще радянській  армії Ігор Гнетньов пройшов Афганістан. Каже: на власному досвіді знає, як це – справлятися з травмами війни.

«Я проходив службу в Афганістані, і реабілітації для нас тоді не було. Хто розумів, що є проблема – шукали вихід з цього стану на власний розсуд. Мені пощастило: батьки знайшли лікаря, і я з ним займався, це дало мені можливість розвиватися», - пригадує він.

Так сталося, що цей досвід став у нагоді: хто зна чи без нього вчасно прийшло б розуміння того, що в Україні просто необхідно мати центр реабілітації. 

«Тоді в державі не було системи реабілітації, та й зараз її ще по суті нема. Вона мала запрацювати з ходом реформи. Орієнтовно наприкінці 2023 – на початку 2024 року мала б запрацювати реабілітаційна служба. Але в нас часу на це нема, ми мусимо прискорюватися. Вже зараз людям потрібна реабілітація, і цивільним, і військовим. А з часом потреба зростатиме», - додає керівник Центру.

Він зауважує: навіть сьогодні мало хто розуміє саму суть реабілітації. 

«Всі уявляють реабілітацію як доріжку в лісочку, будиночками з минулого століття, максимум - з бюветом, масажем. От і все. За Союзу реабілітація в нас була максимум у вигляді санаторіїв і все базувалось навколо доказової медицини: болить голова - дамо анальгін і перестане. Кістка зламалась - ортопед направив, гіпс наклали і відпочивай. А реабілітація – це повернення можливостей, які були обмежені через хворобу. Або якщо не вдається відновити всі можливості, то наше завдання - навчити жити без них. Людина має себе  обслуговувати, могти помитися, взяти чашку води, поїсти. І навіть цього треба деяких пацієнтів вчити, і ми це робимо», - провадить Ігор Гнетньов.

І нервують, і фиркають, бо тримали раніше зброю, а тепер важко застібнути ґудзик 

Лікарка-ерготерапевтка Тетяна Ткачук допомагає пацієнтам повертати втрачені навички або ж жити в новій реальності. Сюди приходять люди щоб заново навчитися застібати ґудзики, знімати взуття без допомоги чи дістати чашку з верхньої полиці, коли після травми опинився прикутим до інвалідного візка.

«Тут нема обмежень і чітких протоколів. Ми робимо «тренажери» зі звичайних домашніх приладь, допомагаємо відновлювати втрачені важливі функції. Але якщо ці функції неможливо відновити, то наше завдання – навчити пацієнтів жити з цими недугами. Для цього у нас є різні пристосування, багато адаптивних методів і засобів. Навіть з підручних матеріалів робимо такі речі – я робила з пластикової пляшки пристрій, щоб лежача людина могла одягти сама шкарпетки», - зазначає вона і демонструє всі «гаджети». 

Ось, до прикладу, пристрій для того, щоб роззутися, спеціальний гребінець, яким можна розчесатися самостійно, якщо є проблеми з опорно-руховим апаратом.  Є спеціальний тримач, за допомогою якого людина з інвалідністю, перебуваючи на візку може сама дістати чашку з високої полиці у шафці і налити собі води. 

«Людина повинна не відчувати себе тягарем, а має розуміти що навіть в тій халепі, в яку втрапила, вона може дати собі раду», - додає Ігор Гнетньов.

Іноді, каже Тетяна Ткачук, доводиться запастися терпінням. Особливо, коли пацієнти після травм відновлюють дрібну моторику. Дехто дуже нервує через те, що йому не вдається зробити елементарне. 

«Є випадки, коли військові раніше тримали зброю, а зараз не можуть застібнути ґудзика. Їм дуже складно, вони психують, зляться, не хочуть, з їх слів, «гратися», фиркають. Різні реакції бувають. Але ми все одно вчимо їх працювати, вчимо чоловіків дружинам допомагати: прасувати, мити підлогу. Якщо так сталося, що вони вдома, то вони не повинні впадати в депресію, а можуть допомагати в домашніх справах», - резюмує лікарка.

Боксерська груша і щира розмова, а не ярлик «контуженого»

У центрі реабілітації лікують не лише тіло, а й душу. Відновити фізичне здоров’я це одне, але інший аспект реабілітації – відновлення психічної рівноваги. З цим впоратися пацієнтам допомагає ціла команда психологів.  

Психолог Автанділ Куходзе – грузин. У 2008 році допомагав внутрішньо переміщеним особам удома, після вторгнення російських військ у Абхазію. Нині допомагає пацієнтам реабілітаційного центру у Луцьку. До слова, він чудово розмовляє українською мовою. Працює і з військовими, і з цивільними.

«Якщо це військові, то, переважно, ми працюємо з посттравматичним стресом, працюємо з членами їх родин, буває часто і в них ПТСР. Ми їх додатково навчаємо, як їм бути поруч з тими, хто повернувся зі стресових ситуацій, бо не всі знають як бути поруч. Також працюємо з цивільними, здебільшого тут ідеться про стосунки і подолання страхів. Ми робимо фокус на тому, що вони можуть контролювати в своєму житті і на що не можуть впливати і пропрацьовуємо особисті почуття, які в них виникають», - розповідає він.

Сьогодні, додає психолог, наше суспільство травмоване війною. Людям в багатьох випадках треба виговоритися. Декому – необхідно «випустити пару». Для таких випадків в спеціально обладнаній кімнаті є боксерська груша. 

Особлива історія – родичі військових, які пережили стрес на війні, або ж контузію. Рідні часто не знають, як з ними поводитися.

«Ми пояснюємо, що з їхніми рідними нічого такого не відбувається, і це не вирок на все життя. Раніше, коли люди поверталися з різних війн, ними ніхто не займався, на них вішали ярлик «контужений» і махали рукою. А насправді, якщо ними б займалися фахово, все було б інакше. І ми розказуємо рідним, що якщо чоловік отримав контузію, він дезорієнтований в часі і в просторі, то це все можна виправити. Розповідаємо, які фактори заважають психологічній реабілітації, а які – сприяють: хороші, здорові емоції й контакти - це дуже добре, подразники - це погано», - пояснює він.

Психологиня Любава Казмірчук, своєю чергою, розповідає, що психологи працюють з тими, хто чекає на повернення рідних з війни, з родичами загиблих. Є й дитячі психологи. 

«Працюємо з пораненими, з дружинами, які чекають, які допомагають відновлюватися. Працюємо з родинами загиблих.  Коли людина переживає втрату, то робота з психологом доречна десь через пів року, бо в перші місяці - це більше кризова підтримка. І ці запити з початком війни збільшилися, але це - лише початок нашої роботи. Ми точно ще будемо багато «видихати» наслідків війни після перемоги», - зауважує вона.

Тренажер-Роджер, гроші і шлях пацієнта

У цей заклад приходять на реабілітацію не лише військові, а й цивільні. Здебільшого вони звертаються з проблемами з хребтом, суглобами, кістками, неврологією, постінсультними станами, політравмами, проблемами опорно-рухового апарату. Кваліфікований реабілітолог може підготувати пацієнта до планової операції із заміни кульшового суглоба чи іншого оперативного втручання. Працює з людьми, які перенесли інсульт. Може підготувати до протезування і навчить жити з протезом. 

У вересні  на засіданні госпітальної ради учасники зустрічі погодилися, що в кожному кластерному регіоні мають створити такі центри з можливістю стаціонарного і амбулаторного ведення. Уже – у 2023 році.

«Мережі закладів довготривалого відновного періоду ще нема. Ми народилися раніше, бо в мене і колег було розуміння, що це треба, бо є величезна прогалина. От, до прикладу, приїжджає додому пацієнт з дренажем, а родичі не знають що з ним робити, як повертати, як доглядати за стомою.  Ми надаємо і реабілітаційну, і виїзну паліативну допомогу. Вчимо родичів, соціальних працівників як бути з дренажем стомою, як рухати лежачих пацієнтів, доглядати за ними», - розповідає він.

Для того, щоб повправлятися у цьому, придбали спеціальний манекен-тренажер на шарнірах з численними катетерами. За потреби це може бути Роджер, або ж Катрін (залежно від статі пацієнта, якого треба навчитися доглядадти). 

Тут вкладають кошти в обладнання, тренажери. Є спеціальний пристрій, щоб доправити пацієнта на візку через один проліт. Усі кошти в заклад, які вкладаються у розвиток, надходять від НСЗУ.

«Нам вдосталь грошей, це при тому що зарплата у нас достойна. Ми годуємо пацієнтів, маємо можливість залучати підприємців і наші пацієнти можуть плавати на байдарках, їздити верхи – це теж елементи реабілітації. Ми маємо на пальне, щоб возити пацієнтів з госпіталю, мікроавтобус плануємо купити. Хочемо купити портативні УЗД-сканери, хоч ще не робили ремонт на сходових клітках. Але якщо родичам не треба буде вести лежачого пацієнта на УЗД, то думаю, це буде правильно», - додає Ігор Гнетньов.

Урешті, для того, аби будь-який громадянин, незалежно від того, цивільний він чи військовий зміг скористатися послугами реабілітаційного центру – необхідно мати скерування від сімейного або профільного лікаря. 

***

Під час екскурсії закладом, пацієнти не хочуть «світити» обличчя. Просять не фотографувати. У одному з кабінетів пацієнт на милицях шукає ваги. «Тобі допомогти, братику?», - питає його Ігор Гентньов. Чомусь ця фраза врізається у пам’ять. Разом з кабінетом у колишній лабораторії і старим директорським кріслом (атрибут, який дуже часто нові керівники міняють першими в кабінеті при вступі на посади), разом з сучасними тренажерами і сигнальними лампочками апаратів. З боксерською грушею. Катріною (чи то Роджером) у катетерах. І пацієнтами на милицях. Один – без ноги.

Текст – Юлія Малєєва

Фото – Ольга Юсковець