«Тут могили наших дідів, прадідів... Хто захоче віддавати своє?»: як двоє братів з Луцька служать у «Любарті»

«Тут могили наших дідів, прадідів... Хто захоче віддавати своє?»: як двоє братів з Луцька служать у «Любарті»

До 24-го лютого вони обоє займалися бізнесом, а нині - разом у одній роті «Любарта», хоч кажуть, що це не завжди легко психологічно. Мова - про братів Дмитра та Сергія Вдовиченко з Луцька, які з початку створення спецпідрозділу стали його частиною, а влітку працювали на Донбасі.

Сергій - парамедик, для якого медична справа не в новизну та який в боях на Донбасі найбільше чекав почути, що зі всіма все добре.

Дмитро - оператор БпЛА, який до цього дрони не тримав у руках, а вже за тиждень відпрацьовував корегування по ворожих об’єктах.

Про своє 24-те лютого, рішення піти воювати попри відсутності військового досвіду і служби з братом, про бійців «Любарта» і себе, як його частину, крізь призму дронів і такмеду, про Донеччину та психологію на війні, і майбутнє, післявоєнне майбутнє - у розмові видання ВСН з братами Дмитром та Сергієм Вдовиченко

Ми спілкувалися з хлопцями під час ротації «Любарта», коли бійці жили постійними тренуваннями й вишколами. Вже за трохи вони стали на захист східних рубежів країни, тримаючи фортецю Бахмут і зустрічаючи Новий рік вже там.

«Тут могили наших дідів, прадідів... Хто захоче віддавати своє?»: як двоє братів з Луцька служать у «Любарті»«Тут могили наших дідів, прадідів... Хто захоче віддавати своє?»: як двоє братів з Луцька служать у «Любарті»«Тут могили наших дідів, прадідів... Хто захоче віддавати своє?»: як двоє братів з Луцька служать у «Любарті»«Тут могили наших дідів, прадідів... Хто захоче віддавати своє?»: як двоє братів з Луцька служать у «Любарті»

В 2014 році волонтерив, у 2022-му пішов воювати

- Яким було ваше життя до 24 лютого?

- Сергій: Я займався бізнесом. У мене він був у сфері обслуговування: серветки різні, побутову хімію возив на заклади. Так непогано воно «йшло» - 24-го все кинув і пішов воювати. 

«Я знав, що вона (війна, - ред.) буде, але до останнього не хотів у це вірити. Всіх запевняв у тому, що будуть більш агресивні дії на Донбасі, але не думав, що ракети полетять на Захід; що війська підуть на Київ. Це мені не вкладалося у голову»

- Дмитро: У нас були кафе, тусувалися собі - словом, жили. Я завжди казав дружині: «Припини, нічого не буде, не вигадуй». У нас мама за тиждень до війни казала: «Де будемо збиратися? А раптом відключать зв’язок? Всі бігом до мене, вирішуємо, що робити і куди їхати». Але я казав: «Нічого не буде». 

Коли перший раз вдарило по Луцьку, жінка прибігає (вона о 6-й на роботу вже збиралася) і каже: «Діма, почали бомбити», а я їй: «Та ні, то якийсь літак пролетів». Потім вдруге вдарило - кажу: «То два пролетіло». Мала вже до мене прибігла - я її обійняв, подушками огорнув і став слухати. 

Ми встали, бігом зібралися, поїхали заправити машину. Якось, мабуть, по «накатаній»: пішов в магазин і стою, як дурень: «Що брати?». Взяв пачку гречки, пачку макаронів і хліб. Поки їхав (ми за тиждень подали документи доньці на паспорт, бо закінчився), мені з ЦНАПу приходить СМСка, наче війни й не було.

Телефоную братові і кажу: «Давай зробимо дозволи на виїзд для дітей про всяк випадок». Я до нотаріуса, за себе і за нього поговорив, він приїхав, підписався - відправили дітей, мамів, бабів в Карпати. Потім, як кажуть, теща з дитиною і жінкою в Польщі, а ти з пацанами - в ТрО: більшого кайфу немає (сміється, - ред.)

Якби тоді не пішов, зараз загризла б собість

- Коли роздумували про те, що може/не може початися повномасштабна війна, відразу були думки йти воювати в разі чого?

- Сергій: Сто відсотків... Я в 14-му трішки волонтерив. Тоді воно ще не було настільки сильне, як зараз. Допомагав «Азову», їздив до них у Маріуполь, в Урзуф, де база знаходилася. 

«Є така тенденція: рано чи пізно волонтер, якщо війна триватиме, піде на фронт. Так сталося, що в 2014 році волонтерив, а у 2022 - вже пішов воювати»

- Дмитро: Я спочатку думав, що це буде територіально: білоруси підуть, ще там щось. Думав: нам дадуть автомата і ми нормально постріляємо. Але якось все так тут затихло і ситуація почала загострюватися там. Нам в ТрО сказали, що якщо хтось хоче, то може йти у «Любарт». Ми були на тренуванні, нам принесли папери: «Ідете?» - «Та йдемо». 

«Тут могили наших дідів, прадідів... Хто захоче віддавати своє?»: як двоє братів з Луцька служать у «Любарті»«Тут могили наших дідів, прадідів... Хто захоче віддавати своє?»: як двоє братів з Луцька служать у «Любарті»

- Сергій: Ну а що робити? Я думаю, якби я тоді не пішов, мене б зараз загризла совість. 

«Це потім як дивитися дитині в очі? Ну-от: «Тату, а чого Київ не наш? Ти ж колись розповідав, що їздив у Київ»

- Частиною підрозділу ви стали в перший день? Як це все відбувалося?

- Сергій: Зранку я зібрав дружину і дитину, потім зателефонував до нашого командира «Янкі». Він тоді не сказав ні «привіт», ні «здрастє», відразу повідомив адресу і поклад слухавку. Я відвіз своїх до мами і пішов туди, а вже ввечері вивіз їх на кордон. В першу ніч було чергування: ми їздили і патрулювали місто. Потім розпочалися виїзди на білорусько-український кордон, а у травні ми вже потрапили у підрозділ ЗСУ, менше, ніж за місяць поїхали на Донбас.

- «Янкі» ви до того знали, чи як розуміли, що він буде створювати підрозділ?

- Сергій: Знаю його ще з підліткового віку, з футболу, хоч, правда, я і не дуже на нього ходив. Він у 14-му воював, я і до нього безпосередньо їздив.

Не знав, що він буде формувати підрозділ, просто розумів, що це людина, яка воювала, яка знає, що робити, і має певний досвід. Ми його не мали, а він просто нас скорегував у правильне русло, за це йому велика шана і подяка.

- Зараз ви, обидва брати, воюєте в одному підрозділі. Хто перший ухвалив рішення йти воювати?

- Сергій: Взагалі я самостійно планував іти і не хотів, щоб хтось із родичів там був, але брат сказав, що теж піде. Мій тесть, до речі, також з нами в підрозділі. 

«Брат пішов, хоч я його відмовляв до останнього, пропонував займатися чимось іншим, а він: «Та ні, це вже війна, треба йти захищати»

«Тут могили наших дідів, прадідів... Хто захоче віддавати своє?»: як двоє братів з Луцька служать у «Любарті»

- До речі, а ви у одній роті?

- Сергій: У одній, тільки він - оператор БпЛА, а я - парамедик. Ми перетинаємося, звісно.

- Дмитро: Ага, два рази в місяць бачилися там. 

- Сергій: Я просто мігрував різними хатами, а вони стабільно жили в одній. Це через специфіку моєї роботи. Коли фронт трішки зміщується або наші хлопці переїжджають на інші операції, то, відповідно, мене переводять трішки ближче.

- Зважаючи на те, що ви у одному підрозділі, так ще і в одній роті, морально легше від цього чи навпаки?

- Сергій: Мені тяжче.

- Дмитро: Мені теж: потрібно постійно думати, де воно там совається.

- Сергій: І цей теж: де воно там літає на своєму «б-ж-ж-ж». Ще тесть там, то знову думай... 

- Було б легше, якби перебували у різних бригадах?

- Сергій: Може, було б ще гірше, тому що тут ти можеш комусь набрати і запитати: «Ви бачили його?». Вони скажуть: «Так, сьогодні зранку бачили» - тобі вже легше. Ти всіх знаєш, а був би він у якійсь іншій бригаді, то було б, певно, ще тяжче. І мамі, мабуть, теж.

Тут могили наших дідів, прадідів... Хто захоче віддавати своє?

- Як батьки відреагували на те, що ви обоє пішли воювати?

- Сергій: З розумінням. У нас малі діти, батьки тут, які через вік не можуть йти воювати, хоч думаю, якщо піде хтось, то вони будуть в перших рядах з нами. Тут могили наших дідів, прадідів, тому зрозуміло, що пішли. Ну хто схоче віддавати своє? Поставилися з переживанням, але розумінням.

- Як вам зараз підрозділ, справдилися очікування?

- Сергій: Чесно, я очікував, що буде значно гірше. Зараз я в захваті - правда, не знаю, чи в такий час можна це слово говорити. 

«Все побудовано чітко, правильно, ми наче в армії, але ставлення, як до людей. Тобто ти виконуєш свої функціональні обов’язки, трудитеся на благо підрозділу. Всі працюють на одне - швидку перемогу»

Навіть зараз, коли розпочалися морози і випав сніг: хлопці дружно почали облаштовувати приміщення, наш ротний теж працює, беручи сокиру, молоток. Немає такого, коли вказуть пальцями, що потрібно робити, - всі за одне, ми ж всі до одного йдемо. 

- Якщо візуалізувати портрет бійця «Любарта», то який він?

- Сергій: Це веселий бородатий пацан з гарною формою тіла. У нас немає якихось пригнічених, з опущеною головою хлопців. 

- Дмитро: Усі позитивні й енергійні хлопці.

- Сергій: Мені здається, якби тут всі зібралися, то вікна від сміху дрижали б.

- Дмитро: Й інтерв’ю не вдалося б.

- Сергій: Може, фотографія одна-друга. Вони всі стали твоїми надійними друзями, хоч хтось може сказати, що +100 друзів бути не може, але у нас вони з’явилися. Впевнений, що навіть якщо в цивільному житті, коли до них зателефоную, вони допоможуть.

«Те, що мені найбільше подобається: чоловічий колектив, в країні війна, тестостерон скаче, жінок немає - в нас ще жодного мордобою не було»

«Тут могили наших дідів, прадідів... Хто захоче віддавати своє?»: як двоє братів з Луцька служать у «Любарті»«Тут могили наших дідів, прадідів... Хто захоче віддавати своє?»: як двоє братів з Луцька служать у «Любарті»«Тут могили наших дідів, прадідів... Хто захоче віддавати своє?»: як двоє братів з Луцька служать у «Любарті»

Навчання давалося легко, вловлювали все на ходу

- Ви військового досвіду до 24-го не мали, так? Тобто всі знання здобували вже безпосередньо на війні?

- Дмитро: Не мали, у мене половина групи не мала військового досвіду. В процесі війни, як-то кажуть.

- Сергій: Знаєте, чого легко давалося навчання? Був величезний запал, ти вловлював все на ходу. Ті інструктори, що приїжджали, тобі розказують - ти вже робиш, показують - вже повторюєш. 

«Ми вчилися тому, що, по-перше, був запал, по-друге, не знали, коли на нас нападуть»

- Дмитро: І треба було вчитися.

- Сергій: Так, ми могли по 12 годин сидіти, слухати, потім щось читати з того, що нам давали. Все знову ж таки відбувалося на приколах.

- Довго така плідна підготовка тривала?

- Дмитро: Вона ще зараз триває, постійно, кожного дня. 

- Сергій: Ви розумієте, ми навіть на Донбасі тренувалися. 

- Між боями?

- Дмитро: Так, просто група може бути поділена на дві підгрупи. Коли одна сидить в спостережному пункті, інша відпочиває декілька днів - потім вони міняються. Тут три дні сидиш, поїв, сходив в магазин, вмився, відігрівся - пішов щось робити. І нічні тренувальні виходи були. Вчилися там копати: тут трактор приїхав і вирив, а там треба вручну робити.

- Сергію, ви - парамедик, очевидно, що для обіймання такої посади необхідно мати відповідні навики. Як ви ним стали?

- Сергій: До того, як ми не були ще частиною ЗСУ, я був кулеметником, і лиш потім, коли формувався загін спецпризначення «Любарт», став парамедиком. 

Тоді ми подавали свої документи, а я закінчив наш медичний коледж і факультет психології, і мені такікажуть: «Так ти ж медик. У нас їх мало - давай». До того ще сім років працював у нашій психлікарні, тому щось в голові й лишилося. Я не хотів бути медиком, але попросили.

«Тут могили наших дідів, прадідів... Хто захоче віддавати своє?»: як двоє братів з Луцька служать у «Любарті»«Тут могили наших дідів, прадідів... Хто захоче віддавати своє?»: як двоє братів з Луцька служать у «Любарті»

- Ви один парамедик у підрозділі?

- Сергій: В роті - один, а в самому підрозділі нас є декілька. Зараз кількість парамедиків збільшується, тому що у кожному відділені має бути медик, через що проводяться активні навчання. Перед тим, як ми їздили на Донбас, вчилися, а після повернення, відпочивши тиждень-другий, все знову почалося: тактична медицина, стрільби, володіння новою зброєю.

- Отже, у вас є медична освіта, проте медицина і парамедицина - не одне і теж. Ви проходили спеціальні навчання?

- Сергій: Цивільна медицина із військовою, по суті, дотичні, але в один момент вони розходяться. Я проходив курси з поляками, з рівненськими інструкторами «Білі Берети - Рівне» (громадська організація, окремий медичний загін спеціального призначення, - ред.), були онлайн-курси, згадував свої старі знання: як уколи робити, як у вену ставити тощо. 

За період нашого перебування там було 9 поранень. З нами ще був один наш професійний парамедик з іншої роти, який воював в Малі. Ми з ним разом працювали - всі живі повернулися. 

Завжди чекав одного: почути, що все добре, що немає 300, 200

- Що для вас видається найскладнішим у роботі парамедика?

- Сергій: Ще у мене такого не було, та і казати, що те складне, те нескладне не можу. Тим не менш, складно, коли твої хлопці на завданні: у тебе - щем, хвилювання; вже заряджений стоїш і чекаєш. 

«Я завжди чекав одного: почути, що все добре, що немає 300, 200, хоча це звучало»

Коли ти вже починаєш щось робити, голова вимикається. Я в житті можу сказати, що не знаю, як те зробити чи те, наприклад, як виконати якусь маніпуляцію, але в екстримальних умовах її «хоп-хоп» - швидко зроблю, згадавши все. 

У мене там хлопці запитують: «Скажи дозування препарату і як його правильно вводити» - кажу: «Хлопці, я уявлення не маю». Потім вже вводили і знеболювальні, і все інше. 

- При пораненнях найперше треба швидко і правильного накладати турнікет? 

- Сергій: При масивних кровотечах це основне, що має знати кожен боєць підрозділу, незалежно від рангу, статусу і посади. Це має бути на автоматизмі. Першочергово - зброя і турнікет. 

Коли ми їхати на Донбас, трішки не вистачало турнікетів на всіх, але наш «Янкі» викрутився з цієї ситуації. Ми їх знайшли, правда, не такі, як хотілося, але все ж. Зараз ми повернулися і взялися за це - знайшли всім по два CATовських турнікети мінімум сьомої генерації. Майже всі ми забезпечні медично, принаймні у моїй роті точно. 

«Тут могили наших дідів, прадідів... Хто захоче віддавати своє?»: як двоє братів з Луцька служать у «Любарті»

- Пам’ятаєте своє перше завдання?

- Сергій: Особисто у мене таких завдань не було, тому що потрібно було чекати. 

- Дмитро: У медика основне завдання - це чекати.

- Сергій: Я виходив з хлопцями на завдання, на спостережні пункти, заходив в посадки і ночував в окопах, але основну масу часу провів окремо. 

«Коли знав, що хлопці на завданні, виїжджав за ними із вже приготовленою машиною: дві заправлені крапельниці, ноші, набрані шприци. Я ж не знав, що буде, тому, щоб зекономити час, готував все завчасно»

Менше взяв із собою їжі, але більше медикаментів

- Як далеко від хлопців знаходилися?

- Сергій: Все залежить від розташування взводного опорного пункту, місця, звідки бійці виходять на завдання. Там потрібно було до 4 кілометрів йти посадкою. 

«Я тоді набрав цілий рюкзак капання, знеболювальних, бандажів. Менше взяв із собою їжі, але більше медикаментів»

Було і навпаки: якось я 5 днів жив за 200 метрів від рускіх, тому що мав відбуватися штурм, під час якого з евакуацією швидкою до них було б тяжко дістатися.

Я пішов з медичним рюкзаком і там чекав, щоб у разі чого можна було швидко забрати бійця і надати йому допомогу. Тоді вже, відповідно, займатися евакуацією. 

- Які ваші дії, коли отримуєте повідомлення про поранення?

- Сергій: Одягаю каску на голову, беру свій автомат і «пру» на всіх парах. 

- Потім відбувається евакуація, так?

- Сергій: Саме я вже займався евакуацією з поля бою. Я приїжджав якомога ближче до театру бойових дій, хлопці допомагали швидко погрузити пораненого, а я робив маніпуляції, якщо бійці їх не зробили ще. 

Мені назустріч виїжджав наш реанімобіль, з яким ми перетиналися, - я їм перегружав пораненого, повертався назад і знову стояв чекав. Коли щось відбувалося - все повторювалося.

«Усьому цьому наші хлопці навчені, тому я фактично вводив лиш знеболювальні. Їм хвала за те, що вони навчилися одягати турнікет, правильно евакуйовувати людей тощо. Я такий допоміжний елемент в нашому випадку: суто забрати і відвести до лікарні бійця, де йому нададуть медичну допомогу»

Мені це якось легко давалося. Бачте, може, якби я лиш навчився медичної справи, то розповідав би про це з якимось захопленням, а я вже майже 10 років пропрацював у лікарні. Я у психлікарні теж працював в екстремальних умовах: у мене було відділення із тими, яких якраз привозили, серед яких були агресивні. 

- Які найчастіші травмування у бійців?

- Сергій: Зараз триває війна артилерії: переважно осколкові поранення і контузії різних ступенів. Найбільше мені запам‘ятовувалося те, коли мені привезли одного нашого контуженого бійця, який був ще зі зброєю. Я дивлюся: він нас не впізнає. Ми всі до нього біжимо, а він лякається через що автомат рухається. Тоді трішечки «заграло», але у нього швидко перехопили зброєю, і я вже нормально надавав допомогу.

«Тут могили наших дідів, прадідів... Хто захоче віддавати своє?»: як двоє братів з Луцька служать у «Любарті»«Тут могили наших дідів, прадідів... Хто захоче віддавати своє?»: як двоє братів з Луцька служать у «Любарті»

Там за 400 метрів бій проходив, хлопці воюють, а ми бігали за собакою

- Які ваші дії під час контузії?

- Сергій: Відразу робимо внутрішньовенний доступ, який зараз за протоколами, роблять при будь-яких видах поранення.

«Ми навіть собаку рятували: їй під око потрапив осколок, який знизу вийшов. Тобто у неї була пробита щелепа. Там за 400 метрів бій проходив, хлопці воюють, а ми бігали за собакою, щоб відправити її до ветеринара»

Навіть по фотографіях видно, як ми до цього ставимося. Страху немає. Він поранений: у нього одне око таке, інша таке, і ми сидимо сміємося.

- Цивільним допомогу надавали?

- Сергій: Цивільним ні, але надавав хлопцям з інших бригад. В них було три поранених із контузією середньої тяжкості. Я навіть не пам‘ятаю, що я робив. 

- Дмитро: Там і цивільних «було»... Один магазин із трьома продавцями. 

- Сергій: Та хата, в якій я жив, була за 4 кілометри від лінії фронту. Ми поїхали з неї, а через чотири дні її зрівняли із землею. Вдень нам, сусідам щось прилітало на город. 

Ще був такий комічний момент. Чи нікого не було на спостережних пунктах, чи хлопці передислоковувалися, словом, був у мене вихідний. Я собі в трусах, тапочках ходжу, гуляю, і тут прилітає. 

«Уявіть картину: в берцях, в трусах, в бронежилеті, в касці і з рюкзаком я біжу по селу, не знаючи куди, комусь надавати допомогу. Прибіг - хлопці з мене посміялися, сказали, що молодець»

Ми не хочемо згадувати якісь страшні моменти, навпаки - хочеться позитивні. От у мене з позитивних моментів, коли я в труселях бігав по Донбасу.

«Тут могили наших дідів, прадідів... Хто захоче віддавати своє?»: як двоє братів з Луцька служать у «Любарті»

В берцях, трусах, бронежилеті,  касці і з рюкзаком я біжу по селу на Донбасі

- Наскільки зараз є потреба в парамедиках, адже раніше з цим було складно, тому що їх не вистачало?

- Сергій: Потреба не закривається: їх треба, треба і треба. 

- Вистачить знань отриманих на курсах?

- Сергій: Для загального розуміння знань достатньо, але не вдасться, пройти фармакологію, грубо кужучи, за 5 днів. 

- Дмитро: Базу потрібно тренувати кожного дня. Ми от тренуємося постійно і все одно буває забуваємо перевіряти тазову кістку. 

- Сергій: Я це все «спираю» на те, що в них просто не екстремальна ситуація, бо в такому випадку вони згадають. 

- Якби вам довелося надавати допомогу росіянам, зробили б це?

- Сергій: У нас був такий випадок. Коли у хлопців був полонений, вони його привезли до нас. Допомогу надавав би в будь-якому випадку. Тоді інші ним займалися, бо у мене був поранений, але якби я був, то теж так зробив би. 

«По-перше, це наш обмінний фонд, по-друге, він, можливо, знає якусь інформацію, по-третє, його допитали б, він розповість про якісь певні позиції, і ми вже розуміли їхні місця розташування»

Людина, хоч і ворог, помре через те, що ти не надав їй допомогу. Для мене це абсурд.

Ти ж стільки інформації можеш отримати навіть від звичайного рядового. Потім коли він виживе, поміняти на когось з наших хлопців. Вважаю, це такий колосальний вклад. 

- Тобто бажання його добити ніколи не виникало?

- Сергій: У мене принаймні ні. Тут йому надавали допомогу, а я щось підносив, подавав якісь медикаменти, і не хотілося його копнути, вдарити, придушити. Можливо, якби я був у іншій ситуації: наприклад, якби я його брав, хоча сумніваюся. В нас було багато людей і ніхто його не бив, не плював у нього, просто робили своє.

- У вас в «Любарті» постійно є військові вишколи, а щось з парамедицини, коли ви напрацьовуєте автоматизм є?

- Сергій: Кожного дня хлопці проводять певну тактику, в якій командири відділення завжди намагаються задіяти мене, щоб вони відпрацьовували ситуації. Наприклад, у них є один поранений. Як вони себе поведуть далі, як нададуть допомогу. 

З кожним разом парамедицина ускладнюється: зараз використовуєму різну піротехніку, щоб наблизити атмомосферу до реальних бойових дій. Медицина для бойових медиків проводить фактично через день. Повторюємо, повторюємо і знову повторюємо. Цей протокол MARCH має від зубів відскакувати, бути, як табличка множення. 

Проблема у багатьох підрозділах, так і в нас спочатку було, у тому, що всі ті турнікети запихували то сюди, то туди.

- Дмитро: Він повинен бути узгоджений для всієї групи, щоб коли медик і побратими знали, де він у мене знаходиться.

- І їх два повинно бути, так? На руку і ногу

- Сергій: За стандартами має бути два. Наприклад, я знаю, що він лежить на животі і що у нього у цьому місці є турнікет, - відразу руку туди засовую, зриваю його, накладаю і тоді роблю все інше.

- Що з такмеду бійцям найголовніше знати?

- Сергій: Зупинка масивних кровотеч - це основне, що потрібно знати. Звісно, визначити, де вона знаходиться. 

«Зараз буде зима, то зробити це буде дуже тяжко: термобілизна, дві пари штанів, кітєль. Воно ж все котонове - буде в себе вбирати, то може пройти багато часу, поки ти локалізуєш місце ураження. Воно все просочиться і вже допомога буде не така потрібна»

«Тут могили наших дідів, прадідів... Хто захоче віддавати своє?»: як двоє братів з Луцька служать у «Любарті»

- Були ситуації, коли доводилося робити вибір, кого рятувати? 

- Сергій: Не було. От я хочу подякувати своїм хлопцям за те, що вони робили все, як треба.

«Вони чули, що десь щось вилітає, і падали в окоп, питали, чи нікого не зачепило. Всім їм низький уклін, як від медика, за те, що вони мені не давали працювати. Напевно, якби я рвався так до роботи, то було б плачевніше й гірше»

Дякуючи нашим командирам, які їх того навчили, дякуючи керівництву, яке заохочує до навчань, і немає такого: «Нащо воно вам треба?», «Нащо ми будемо витрачати гроші підрозділу на ваше навчання?». Навпаки - вкладаються в бійців, в їхній розум. 

«Мені подобається, що ми не замітаємо плац, не ходимо строєм, але у нас порядок як в кімнатах, машинах, на базах, так і з амуніцією»

- Психіка якось може звикнути й адаптуватися до обстрілі чи взагалі ніяк?

- Сергій: Та до цього звикнути нереально, ти просто на це дивишся зовсім по-іншому.

«Коли обстріли часті, звикаєш, але коли тихо і їх не було 10-12 годин - страшно»

Ти завжди від першого пострілу здригаєшся, не те, що паніка, але реакція є. З нами були хлопці, які вже воювали, то чули, що постріл пішов, і казали: «То не по нам, приземлиться десь далі». 

«Я теж вже сидів з «Рексом» і казав: «То не по нам», і далі собі сидів, а воно як вдарило скраю, лиш осколки свистять. Я стрибаю в окоп, вдаряюся головою, мене там перекидає»

Все працює, немає вибухів, люди ходять, ходять навіть не в камуфляжі

- Довго після початку ротації і повернення до Луцька звикали до атмосфери, що зовсім інша від тієї?

- Сергій: Коли ми їхали назад, зупинилися в Дніпрі чи в Запоріжжі - перше місто, де все працювало. Тоді почався тремор: «Бляха муха, все робить, люди ходять, ходять навіть не в камуфляжі». Нічого не стріляє, немає вибухів, ти собі просто їдеш і не розумієш, що відбувається. За дві години тебе попускає. 

«Ми навіть сміялися: коли заїхали на заправку в туалет, кричали: «Хлопці, там в туалеті щось біле стоїть»

- Дмитро: Два місяці унітаза не бачили, але ні:спеціально їздили за 30 кілометрів, щоб посидіти на ньому. Словом, весело було, але я за два місяці лише раз виїхав. 

- Тобто лиш раз лишали місце дислокації?

- Дмитро: Так, у них специфіка роботи така, що вони чотири дні працюють - чотири вихідних, а я там постійно. В нас було таке, що ми виїжджаємо о 3-йночі, а приїжджаємо о 1-й ночі, і знову їдемо о 3-й. Так три дні підряд.

Ти вже не знаєш на третій день, що з тобою робиться, вже той пульт не бачиш. Кажу: «Я не можу так». Просто політати туди-назад хоч зі закритими очима, але якщо ти хочеш якийсь результат, то очі повинні бути невтомлені.

«Тут могили наших дідів, прадідів... Хто захоче віддавати своє?»: як двоє братів з Луцька служать у «Любарті»«Тут могили наших дідів, прадідів... Хто захоче віддавати своє?»: як двоє братів з Луцька служать у «Любарті»

- Дмитре, ви – оператор БпЛА. Одні цим керуєте безпілотником?  

- Дмитро: Ні, у нас група: 4-5 людей. Ми спочатку були штурмовою групою, а потім зрозуміли, що це артилерійська війна, і нам немає, що там робити. В нашій роті авіарозвідки не була і нам командир сказав: «Оцей, цей і цей, займайтеся».

«Як перший раз дрон взяв, думав: «Бляха муха, оце прикол»

- Довго навчалися?

- Сергій: Ну як вам сказати, якщо він навчився, і, грубо кажучи, за тиждень було перше корегування по ворожих об‘єктах. Вони потрапляли, він там правильно говорив.

Вдивляєшся в кожну щілину, кожне сміття, сухе чи поламане дерево

- Як це відбувається? У вас є дрон, а далі?

- Дмитро: Перше і основне - це убезпечити себе, бо ми під більшою загрозою, ніж інші: у росіян є сканери, де показує, як ми взлітаємо, де наша «пташка», де пульт, і є точні координати мене особисто. Він виставляє на своєму пульті - воно прилітає по нам, тому ти приїжджаєш і дивишся, звідки злетіти. 

Один біжить з дроном туди, я з пультом - туди, той мені маячить - я злітаю, роблю петлі, щоб не «спалити» свої позиції, де вже є наші хлопці. Потім я залітаю знову і вже дивлюся. 

Я можу перекидати координати чи просто повідомлятирацією. Ти все на екрані не побачиш, після цього ще є дошифровка: відео на 20 хвилин можеш дивитися годину. Ти вмикаєш на великому екрані і починаєш дивитися: «Плей - стоп, плей – стоп».

Якось «спалив» хлопців: на екрані знизу в лівому куті,побачив, що гілляка рухається. Почав зближувати, перелітати, а виявилося, що вони просто виставили руку, опустили гілляку, і коли я почав підлітати, забрали, а вона піднялася. 

«Ти вдивляєшся в кожну щілину, проти сонця літаєш, літаєш за ним, зближуєш і віддаляєш, додаєш яскравість чи зменшуєш. Зйомка дуже деталізована: 25 метрів в ширину і десь 200-300 метрів в довжину може бути. Ти його - зліва, справа, зверху, знизу, 100 метрів, 15 метрів»

Вдивляєшся в кожне сміття, сухе чи поламане дерево. Ми дійшли до того, що вони кожних два дні змінювали маскування гілляк, тому що тут зелені листочки, тут вже такі в‘ялі.

- Пам’ятаєте свій перший політ?

- Дмитро: Це було на Донбасі. Нам дали квадратоопрацювання. Ми приїхали туди, знайшли позицію, з якої злітати, подивилися шляхи відступу, де можна приховати машину, щоб окопи якісь збоку були. Це все були посадки. 

Було таке, що ми одну посадку цілий тиждень облітали, потім співставляли з попередніми зйомками: після дощу, до дощу. В екран вдивляєшся, звідки виходи, як чуєш, що «вихлоп» йде, зафіксував собі, о котрій це було, і приблизну карту.

«Тут могили наших дідів, прадідів... Хто захоче віддавати своє?»: як двоє братів з Луцька служать у «Любарті»«Тут могили наших дідів, прадідів... Хто захоче віддавати своє?»: як двоє братів з Луцька служать у «Любарті»«Тут могили наших дідів, прадідів... Хто захоче віддавати своє?»: як двоє братів з Луцька служать у «Любарті»

Всі хочуть уразити оператора дрона

- Наскільки дрони важливі у цій війні?

- Дмитро: Це - наші засоби розвідки, це - наші очі. Ти корегуєш вогонь, воно набагато все спрощує, завдяки чому менше промахів. 

Але вони також дуже небезпечні: їх легко засікають. Вони (інші бійці, - ред.) сидять 200 метрів, а ми вже теж в зоні бойових дій за кілометр від них - більше шансів, що прилетить по нас, ніж по них. Всі хочуть уразити оператора дрона.

- Сергій: Бо він в першу чергу несе небезпеку для їхньої артилерії, тому що наша артилерія націлена на броньовані машини, на скупчення живої сили, а оператори дронів, відповідно, її вираховують 

- В цій війні у дронах Україна має перевагу?

- Дмитро: Я б не сказав. У них зараз теж пішов розвиток по радіолокаційних системах. До того ж ці дрони, якими керуємо ми, чи викупила Росія, чи що: у них є система, яка бачить, де є дрон, як він у мене підписаний, де він літає. Він може вираховувати радіус від 5 до 10 кілометрів. 

Ми жили у 20 кілометрах від лінії фронту, щоб нам поїхати і замотати його у фольгу, зчитати з нього інформацію, вийняти флешку і там його відкалібрувати. Вони з кожним ввімкнутим дроном мене побачать за 30 кілометрів, і мені прилетить в мою хату.

З кожним вильотом міняється батерея, картка пам‘яті. Запис починається безпосередньо на їхній території, щоб не була спалена точка, звідки ми злітали, кудою пролітали. Якщо вони, не дай Бог, зіб‘ють наш дрон, то побачать лише свої позиції - не наші. 

- З допомогою дронів не лише зчитувати інформацію можна, а й щось скидати, так? 

- Дмитро: Тоді в нас не було такої можливості, в нас не було таких систем. Та ми і без дронів туди їхали, лиш потім люди назбирали і нам передали. Зараз ми вже тренуємося скидати.

- Як вам українські дрони?

- Дмитро: Вони класні, далеко можуть летіти, але ними теж потрібно навчитися керувати і скидати щось. Величезні дрони не є практичними, бо його легше збити і щоб зібрати дуже багато часу потрібно, а це розхідний матеріал. Краще зібрати сто дронів по 500 доларів, ніж один за три місяці за 20 тисяч доларів. Це краще пустити на масову виробництво, ніж на ці одиничні випадки.

Хлопці нашим колегам не з нашої роти дали такий дрон - він пролітав рівно 20 хвилин. У нього легше потрапити, ти можеш навіть не засікти, з якого боку по ньому будуть стріляти. Вони його збили - все, немає дрона за 20 тисяч.

«За весь час у нас було 5 дронів, то привезли назад ми 4, бо один у нас забрали радіолокаційною системою. Ми його посадили так, щоб не змогли його знайти, то потім визначили точку, де він міг бути, і я лазив з планшетом»

- Як довго відточували ці всі маневри?

- Дмитро: По суті, ми вчилися вже на полі бою. Нам дали дрон, ми два рази на базі злетіли і почали працювати. 

Дрон почав «глючити». Потім ми з одними хлопцями зустрілися, які розказали, як потрібно робити: «Ніколи не відпускай джойстики», «Побачиш, що зникає зв‘язок - тягни назад, опустися нижче». Потім з іншими зустрілися: «Спробуй вище піднятися і злетіти через сторону».  

- Останнім часом ми все частіше чуємо про дрони-камікадзе. Наскільки це ефективна зброя і чи чим вона небезпечна

- Дмитро: Це одноразовий дрон, він відразу йде з боєприпасом, тому якщо ти бачиш ціль, ти його додому вже не повертаєш. Якщо злетів, то потрібно поцілити, бо невідомо, як ти його приземлиш, воно ж теж може розірватися. 

Нам головне - вберегти своє життя

- Що вам за цей час найбільше запам’яталося з Донеччини?

- Дмитро: Були випадки, що ми так втікали в окоп, щоб в нас не влетіло. Ти чуєш вибух, але летиш далі, коли вже чути цей свист, що все ближчий і ближчий в наш бік, тоді в окоп. Нам головне - вберегти своє життя. Тоді виставляєш руки і якось корегуєш, а потім вилазиш назад. 

В наших колег було таке, коли за день прилітало тричі з різних точок. Вони поїхали в одне місце, полетіли - до них прилетіли, поїхали в друге, не встигли навіть далеко відлетіти - знову прилетіло по них. «Вони не можуть по нам тупо прилітати: значить, у них вже щось є», - казали тоді вони.

Той момент, коли він бігав в трусах по селу, о 5-й ранку явже був на позиціях і бачили, звідки ці «гради» вийшли і куди вони прилетіли. 

Якось з 10 ранку до 8 вечора в повітрі були, подавали трансляцію, щоб бачити, куди прилітає і звідки. Ми дуже багато техніки задіюємо, щоб дати якусь картинку: дрон, батереї, зарядка до нього, старлінк. Якщо дощ йде, хмарно чи туман, чи йде сніг, то не взлетимо. 

Закрийте нам небо, дайте зброю - ми їх повибиваємо

- Ви думали про те, що буде після того, як скінчиться війна?

- Дмитро: Поїду в гори на лижі.

- Сергій: Я ще не думав. Мені здається, що це затягнеться на дуже довго.

- Дмитро: Сподіваюся, що ні.

- Сергій: Я в першу чергу - до дружини, дитини.

- Дмитро: Ну та, забрати їх і разом кудись поїхати.

- Сергій: Спокійно випити бокал пива. Планів щодо того, що робити далі, немає взагалі. Відновлювати бізнес? Теж я поки що не можу про це говорити, бо немає завершення. 

- Дмитро: Мені здається, буде дуже довго або швидко і неочікувано.

- Сергій: Якщо президент дотримається того, що він казав: ми будемо воювати до того часу, поки не вийде останній окупант з нашої землі - території 1991 року - то це може затягнутися на дуже довго. 

В першу чергу потрібна підтримка європейських держав, необхідно, щоб вони нам допомогли зброєю. 

«Закрийте нам небо, дайте зброю - ми їх повибиваємо, як казав Зеленський»

А вони ж фігачать. Вони завжди казали, що б’ють по війській інфраструктурі - ну ви знищили нам її, програєте на фронті навіть з нею. Ви програєте, зрозумійте це.

Фігачать по цивільних... Це показник чого? Це виглядає, як каміння кидати за парканом, чи як? І цю людину увесь світ боїться... Та «пітух» ти, якщо так розібратися. Ми до тебе не ліземо, віддай нам наше і сиди там собі, ми тебе не будемо чіпати. Мене це нервує. 

«Мені зараз 30 років - це вік, який я мав витратити на розвиток свого бізнесу, грубо кажучи, на розвиток себе, вкладати в дитину, в державу. А я зараз пік своєї продуктивності віддаю на війну. Я в цьому не бачу нічого зашкварного, і думаю, кожен мав би так зробити, але це ж ненормально»

«Тут могили наших дідів, прадідів... Хто захоче віддавати своє?»: як двоє братів з Луцька служать у «Любарті»

Текст - Ольга Юсковець

Фото - Ірина Кабанова, особистий архів Сергія Вдовиченка

Можливо зацікавить

3D-принтер
відео
фото

Підсилює армію за допомогою 3D-принтера: волонтер у Луцьку друкує заряджачі, бомби та ракети для воїнів

Востаннє додому: до Луцька «на щиті» повертаються полеглі на війні Герої

Востаннє додому: до Луцька «на щиті» повертаються полеглі на війні Герої

Брали участь у звільненні окупованих територій Херсонщини: бійці з Волині отримали відзнаки міністра оборони

Брали участь у звільненні окупованих територій Херсонщини: бійці з Волині отримали відзнаки міністра оборони

Перша окрема бригада спецпризначення ім. Івана Богуна виконуватиме завдання на Волині

Перша окрема бригада спецпризначення ім. Івана Богуна виконуватиме завдання на Волині

спецпризначенець

Героїчно загинув у ході операції зі звільнення української землі: історія бійця луцького «Любарта»

Як правильно спілкуватися з рідними, які повернулися з фронту: 6 порад від консультантки з військової психології

Як правильно спілкуватися з рідними, які повернулися з фронту: 6 порад від консультантки з військової психології

Востаннє додому: до Луцька «на щиті» повертаються полеглі на війні Герої

Востаннє додому: до Луцька «на щиті» повертаються полеглі на війні Герої

На передовій бійцям з Волині вручили відзнаки «За оборону рідного краю»

На передовій бійцям з Волині вручили відзнаки «За оборону рідного краю»

До Луцька «на щиті» повертаються полеглі на війні Герої

До Луцька «на щиті» повертаються полеглі на війні Герої