«Тут випадкових людей немає, основне ядро у нас - навчені хлопці», - боєць волинського ОЗСП «Любарт» Михайло Нискогуз

«Тут випадкових людей немає, основне ядро у нас - навчені хлопці», - боєць волинського ОЗСП «Любарт» Михайло Нискогуз

Загін спеціального призначення «Любарт» Сил спеціальних операцій ЗСУ утворився у перші дні повномасштабної війни і нині є одним із професійних спецпідрозділів на Волині. Він зібрав довкола себе досвідчених бійців, що стали його кістяком, і вже в червні виконував бойові дії на південно-східному напрямку. За кожним із сотні військових підрозділу - своя особлива, непересічна історія життя, що писалася і в один момент звела всіх у одному місці. Сьогодні – це червоноградець Михайло Нискогуз.

Зустрічаємося з Михайлом під час їхньої ротації у Луцьку, на яку вони повернулися із донецько-запорізького напрямку у липні. Нині ж спецпідрозділ живе постійними тренуваннями і відпрацьовуваннями різних бойових завдань, щоб довести знання до автоматизму і злагодженого виконання роботи на позиціях.

З бійцем ОЗСП «Любарт» видання ВСН поспілкувалося про 24-те лютого, день, коли він, перебуваючи в Нідерландах, прочитав новини про початок повномасштабної війни в Україні і вирішив повертатися додому, про навчання білорусів, об’єднання українців і підтримку поляків, що вразила чоловіка на кордоні, про бойові виїзди і нинішні навчання «Любарта».

«Волинь виплекала дуже крутий військовий підрозділ»

- Як у тебе розпочалося 24-лютого?

- Ранок... 24-те... Новини: «В Україні війна». Ми бандою сідаємо в автомобіль, летимо просто 150-170 км/год, розуміємо, що в Європу, скоріше за все, не вернемося вже, всі радари нас ловлять, купа штрафів, напевно, приїхало. Нам було байдуже вже. Квиток в один кінець: додому, на війну. 

Приїжджаємо в Червоноград, зорганізовуємося зі всіма місцевими азовцями. Навколо міста – блокпости. Тоді всі зомбовані були диверсантами, мітками. 

Треба десь їхати і брати в руки зброю: ми зрозуміли, що в Червонограді чи у Львові, в нас того не вийде. Був варіант їхати в Київ, бо відкрився тоді Київський фронт: Буча, Ірпінь, і почав формуватися київський «Азов», їм дали можливість отримати зброю. 

«Тут випадкових людей немає, основне ядро у нас - навчені хлопці», - боєць волинського ОЗСП «Любарт» Михайло Нискогуз

- Ти з Червонограда, «Любарт» же базується на Волині: як втрапив сюди?

- Дзвонять до нас волиняни: «Хлопці, скоро буде відкриватися білоруський фронт, приїжджайте в Луцьк, тут поближче». Ми робимо ставку на Луцьк, приїжджаємо і бачимо той колектив, який тут зібрався.

«Розуміємо, що це дуже крутий підрозділ, бо в 14-му я був в середовищі хлопців 18-22 років, коли хлопцю 25, він вже командир взводу якийсь чи групи, то тут в «Любарті» середній вік - 25-30 років, всі досвідчені, купа учасників бойових дій, багато свідомих, сталих людей, які себе вже знайшли в цьому житті»

В такому середовищі мені дуже приємно перебувати, серед таких побратимів. Волинь виплекала дуже крутий військовий підрозділ. Я сподіваюся, бойовий шлях «Любарта» буде ого-який, і цей підрозділ назавжди залишиться на Волині, як такий серйозний, потужний, боєздатний. 

Дуже кайфую, що я тут від початку, з моменту зародження, бо пережили ми і пошуки диверсантів, і поїздки на кордон, коли 72 години і Білорусь нападе. Коли всі там масово у паніці, то ми з «трубами» на кордоні сиділи і мали приймати тих білорусів. Зараз із посмішкою це згадується, а тоді страшно було, хто зна, що там чекати.

«Тут випадкових людей немає, основне ядро у нас - навчені хлопці», - боєць волинського ОЗСП «Любарт» Михайло Нискогуз

«Ми всі рвемося в бій»

- Які у вас були виїзди за цей час?

- В нас була поїздка на київський напрямок: як тільки москальня вийшла, ми супроводжували, охороняли групу саперів і займалися зачисткою населених пунктів після москалів: їхні позиції, хати обшукували, щоб там нікого не лишилося.

Як я зрозумів, це все було для того, аби відпрацювати виїзд групи десь далеко, навчитися організовувати переїзд, проживання, харчування, забезпечення з військкоматом і перевірили, як ми діємо колективом. Тобто ми не відразу поїхали на схід, а спробували себе на Київщині.

«Тут випадкових людей немає, основне ядро у нас - навчені хлопці», - боєць волинського ОЗСП «Любарт» Михайло Нискогуз«Тут випадкових людей немає, основне ядро у нас - навчені хлопці», - боєць волинського ОЗСП «Любарт» Михайло Нискогуз«Тут випадкових людей немає, основне ядро у нас - навчені хлопці», - боєць волинського ОЗСП «Любарт» Михайло Нискогуз

Влітку нам надходить бойове розпорядження виїхати в зону бойових дій. Ми не знали, який це напрямок, командири казали, Сєвєродонецьк, якраз там було найгарячіше. Ми кайфонули від того, що потрапляємо в саме пекло, бо хотіли їхати туди. Коли опинилися на донецько-запорізькому напрямку, то мінімальне розчарування було. 

«В розрізі часу я зараз бачу, дякувати Богу, що не Сєвєродонецьк, бо перший  бойовий новим підрозділом, напевно, було б зажорстко»

«Тут випадкових людей немає, основне ядро у нас - навчені хлопці», - боєць волинського ОЗСП «Любарт» Михайло Нискогуз«Тут випадкових людей немає, основне ядро у нас - навчені хлопці», - боєць волинського ОЗСП «Любарт» Михайло Нискогуз«Тут випадкових людей немає, основне ядро у нас - навчені хлопці», - боєць волинського ОЗСП «Любарт» Михайло Нискогуз

Там, де ми були, ми мали можливість знову навчатися, зокрема, наводити комунікацію зі суміжними підрозділами, перевіряти себе: хто є хто, бо деколи навіть якщо хлопець візуально здоровенький, жилистий, накачений і агресивний на вулиці, це не обов’язково, що під час бойових дій він такий самий впевнений в собі, крутий чувак. Деколи буває, що пацани худесенькі, тонесенькі і, на твою думку, могли би бути в бою боягузливими, а вони показують себе такими мужиками, що ніколи б не очікував.

-  Що дав цей перший такий бойовий виїзд на сам фронт підрозділу?

- Поїздка показала, хто є хто. Дякувати Богу, боягузів серед нас не виявилося і всі свідомо потрапили в «Любарт», такого відсіювання майже не було за цей бойовий виїзд. 

Ми навели контакти з 59 механізованою бригадою, одразу зайняли їхні позиції, допомагали хлопцям при зачистці сірої території, потрошку з ними просувалися вперед, відбивали атаки ворогів. Маємо полонених. Підрозділ почав писати свою бойову історію. 

Нас вивели на злагодження на Волинь, зараз ми тренуємося, відпрацьовуємо різні бойові завдання у лісистій території: і диверсійні, і розвідувальні, і засідки, і евакуації, крім цього, постійні полігони, стрільби, медицина, фізична підготовка. Весь час, який ми проводимо на базі, використовуємо з користю, щоб набратися якогось досвіду і, в перспективі, ті знання, які ми здобули тут, використали під час бойових дій. 

«В бою мозок більшість відкидає і ти починаєш діяти рефлексами, якщо у тебе немає багажу знань про те, що робити під час екстремальних ситуацій, вмикається страх. Щоб такого не було, а ми чітко знали що і як робити, тренуємося і проходимо бойові злагодження, як тут, під кордоном, на Київщині раніше, так і на донецько-запорізькому напрямку»

«Тут випадкових людей немає, основне ядро у нас - навчені хлопці», - боєць волинського ОЗСП «Любарт» Михайло Нискогуз«Тут випадкових людей немає, основне ядро у нас - навчені хлопці», - боєць волинського ОЗСП «Любарт» Михайло Нискогуз

Сподіваємося, скоро у нас буде нове розпорядження і ми знову виїдемо в зону бойових дій, будемо допомагати нашим побратимам звільняти українські землі. Ми дуже цього чекаємо, всі рвемося в бій. Думаю, бойовий шлях підрозділу спеціального призначення «Любарт» найближчі місяці буде дуже цікавий.

- Як відбувалися відбори до «Любарта»?

- Основний кістяк ОЗСП «Любарта» – учасники бойових дій та хлопці з різних націоналістичних організацій, які готувалися до цієї війни всі 8 років: постійно проводили бойові злагодження, вишколи, полігони, навчання і замість того, щоб витрачати гроші на якийсь дурний відпочинок, купували зброю. 

Випадкових людей майже не було, і основне ядро активу, який їздив на кордон, в Київську область – навчені хлопці. «Любарт» – підрозділ сил спеціальних операцій Збройних сил України, зона відповідальності якого оборона Волинської і Рівненської областей, частина підрозділу – хлопці з Рівного і області, частина – з Луцька і області, а ще частина – львів’яни і різна солянка.

«Тут випадкових людей немає, основне ядро у нас - навчені хлопці», - боєць волинського ОЗСП «Любарт» Михайло Нискогуз

«Порівнюючи з 2014-м, це небо і земля»

- Ти очікував, що повномасштабна війна все-таки почнеться?

- Вона все одно рано чи пізно почалася б, чим пізніше, тим більше часу було б у ворогів підготуватися, бо ми так активно не працювали, як вони. Цілу зиму ті провели в таборах, вони ж не просто ночували у палатках, це військовий вишкіл. Поки в нас країна живе типу у мирний час, вони там готувалися захоплювати Україну: чим довше вони готувалися б, тим краще у них це вийшло б, краще диверсійні групи спрацювали і всі ті політичні придурки, а нам було б складно стримати країну в момент ікс. 

«Всі відчували, я думаю, що кожен учасник бойових дій розумів, що рано чи пізно йому доведеться знову взяти в руки зброю, і це буде більш серйозно, ніж було до»

Порівнюючи з 2014 це небо і земля: авіація, артилерія, професійні військові. Коли в 14-му році проти нас воювали якісь придурки-антимайданівці, яких нашвидкуруч російські спецслужби навчили стріляти, особливо що з нашого, що з їхнього боку було без техніки, то зараз, наприклад, люди, які живуть армією, військовою двіжухою, всі на контрактах, військові головного мозку, з ними стикатися набагато серйозніше, бо працюють вони професійніше.

«У нас є бонус: мотивація і цей козацький дух. Навіть якщо в деяких моментах ми, може, чимось по вишколу поступаємося їм, то за дуже короткий час наздоганяємо цей момент»

Там «зальотних» персонажів майже немає, це хіба оці мобілізовані з «Л/ДНР», там можуть бути випадкові люди, але з боку військових російської армії, це ті, які конкретно пішли, щоб служити, щоб бути військовим і дуже-дуже довго їх готували до цієї війни. 

Те, що вони в перші місяці розказували, що їхали на навчання, то це просто хороша легенда і їхніми устами говорив страх: може, якийсь бонус їм буде від того, бити чи катувати не будуть. Хоч ми ж цивілізовані люди, не вбиваємо полонених, у нас немає такого. Зараз стоїть завдання повернути всіх бойових побратимів, в першу чергу з Азовсталі, з якими у нас є певний життєвий шлях і якісь дружні стосунки. 

«Я думаю, що завдання кожного спецпідрозділу в Україні зараз, окрім того, щоб знищити максимально ворогів, максимально взяти в полон їх, щоб обмінний фонд збільшився. До цієї Ізюмської операції це виглядало приблизно так: 1 500-2 000 їхніх полонених на 5-7 тисяч наших»

«Тут випадкових людей немає, основне ядро у нас - навчені хлопці», - боєць волинського ОЗСП «Любарт» Михайло Нискогуз

«Я розумів, що живу до якогось моменту і рано чи пізно на цій війні загину»

- Про підтримку світу і об’єднання українців: очікував цього чи все ж думалося, що буде не так?

- Ні те, що українці, ні те, що весь світ так об’єднаються для подолання цієї зарази, я і уявити не міг.

Перший момент, коли ми під’їхали під кордон, до України, мабуть, не в’їжджав ніхто, певно, ми були єдині. З України там сотні машин, черги завдовжки 10 км, але ми ще цього не бачили, бо не перетнули кордон. 

Помітили на парковці дуже багато польських таксистів, які безкоштовно возили українців в будь-яку точку Польщі: жінок з дітьми, які втікали від війни. Це перший момент, який кольнув душу. Бачити від поляків, яких  годують антибандерівською пропагандою останні 10 років, яким показують постійно фільми проти наших націоналістів, організовують марші, що в момент біди вони так підставлять нам плече, будуть допомагати – очі сльозилися, наскільки це круто було.

Потім був момент, коли ми приїхали в Луцьк і коли побачили, скільки хлопців з’їжджається,  щоб долучитися до бойових дій; коли ми почали телефонувати в Київ - ССО «Азов», а вони кажуть, що там тисяча бійців тільки чекає, коли зброю видадуть.

Ще момент, коли ми потрапили на Донбас і побачили, що реально кожна хата – військові, десятки підрозділів базуються на дуже вузькій ділянці фронту і все ними засіяне – це не 14-й рік, це прям дофіга військових. 

«Коли ми ще розуміємо, що паралельно як в Україні, так і за кордоном десятки тисяч людей проходять вишкіл, а стільки ж перебувають у зоні бойових дій, то відчуваєш себе частинкою такого великого організму, що дає бойове піднесення»

«Тут випадкових людей немає, основне ядро у нас - навчені хлопці», - боєць волинського ОЗСП «Любарт» Михайло Нискогуз

Перші місяці, відверто, я розумів, що живу до якогось моменту і рано чи пізно на цій війні загину. Ми всі так були налаштовані, бо розуміли, що ворог дуже сильний. В перший місяць ми не бачили світла в кінці тунелю, та зараз розуміємо, що закінчення війни буде радше швидше, ніж пізніше. Те, що ми переможемо москальню з тим піднесення всіх українці: що взяли до рук зброю чи волонтерять, чи які за кордоном організовують допомогу – це 1 000%.

- У ОЗСП «Любарт» зараз триває великий збір, розкажи про нього.

- Під час нашого виїзду на Донбас сформувалося відділення аеророзвідки: хлопці, які літають на безпілотниках розвідувальних, які допомагали й коригували нашу артилерію і роботу мого відділення, розвідуючи позиції, пересування ворога. От вони навчилися працювати, коли діють засоби електронної боротьби противника, що дуже складно. 

«Хтось може подумати: «А що тим дроном управляти, взяв джойстик і керуєш». Воно то так, ним управляти не складно, але складно тоді, коли ти летиш, у тебе зникає сигнал супутника і треба його не втратити, бо хтось може перехопити, забрати флешку і відслідкувати, звідки запускали» 

Наші хлопці навчилися працювати за таких умов, і зараз вони відпрацьовують систему скиду, бачимо все більше відео, коли дронами скидають гранати, маленькі міни на техніку противника. 

«На нас вони відпрацьовують яблуками, помідорами, на базі спокійно ходити не можна, бо постійно на голову щось прилітає»

І знайшли ми так класну штуку – ударний дрон українського виробництва, який зробили круті чуваки, які розуміють, що таке специфіка бойових дій в наших реаліях. Вартість його 2 мільйони гривень. Стріляє він, якщо не помиляюся, маленькими мінами 75-го калібру, страшна зброя і для легкоброньованої техніки, і для піхоти противника. 

«Тут випадкових людей немає, основне ядро у нас - навчені хлопці», - боєць волинського ОЗСП «Любарт» Михайло Нискогуз«Тут випадкових людей немає, основне ядро у нас - навчені хлопці», - боєць волинського ОЗСП «Любарт» Михайло Нискогуз

«Служіння в армії - це честь, а не як покарання»

-  Були випадки, коли повістки роздавали на вулицях, як військові до цього ставляться? І взагалі до того, коли люди часом всіх «та на передову його, воювати» відправляють?

-  Коли малий був і бачив хлопців, які йдуть у військовій формі: ще така стара, ота «Дубок» українська, то це дико виглядало. Колись українська влада з часів Незалежності робила все, щоб служіння у війську було немодне, не пріоритетне для мужиків і переважно потрапляли до армії ті, хто не мав грошей  відкупитися або кого хапнули на вулиці. Серед такого контингенту авторитет військових падав. З 2014 року бути військовим – круто, не так часто можна зустріти людей у військовій формі напідпитку. 

Я думаю, що українська армія не має дефіциту людей; проводити загальну якусь обов’язкову мобілізацію не знаю, чи є потреба, бо та кількість мобілізованих мужиків, які вже тримають в руках зброю, та яка вже залучена до бойових дій, мабуть, 30%, решта чекають свого шансу і часу: тренується, проводять різні збори, навчання. 

Всі, хто хотіли, вже у війську, той, хто не хоче або відчуває, що це не його, силоміць поїхавши, стане, швидше, тягарем, ніж підтримкою, бо перебувати на позиції під час бойового зіткнення і думати, як той чи той себе поведе; боятися, що вони можуть натупити чи здатися і зробити проблеми, це набагато гірше.

«Служіння в армії - це за честь, а не як покарання, і думаю, той, хто боїться, не повинен бути силоміць мобілізований і хай краще займається своєю роботою, приносячи податками, і, якщо є відчуття патріотизму і совісті, волонтерством. Хай краще допомогає військовим і армії, ніж буде створювати іншим дискомфорт» 

«Тут випадкових людей немає, основне ядро у нас - навчені хлопці», - боєць волинського ОЗСП «Любарт» Михайло Нискогуз

- Білоруси все там навчання біля кордонів проводять, це – блеф чи все-таки можуть спробувати піти?

- Моя думка: їхнє військове керівництво загралося і з початку повномасштабної війни годує своїх військових страхом, що з дня на день військові НАТО вторгнуться в білорусь і потрібно буде захищати свою країну від тих європейських бандитів. Настільки самі повірили в ту історію, що шляху назад немає, і просто дограють цей сценарій. 

«Віри в те, що білоруська армія може вторгнутися на Волинь чи Рівне немає, можливостей в них немає теж, у військовому плані вони не стягнуть будь-які наступи, військових частин і резервів у них на це бракує»

- Якою буде наша перемога?

- Можна на кілька етапів поділити: спочатку вийти на кордони, що були до 24-го, а тоді, можливо, шукати варіанти, щоб інтегрувати ті території в склад України.

«Тут випадкових людей немає, основне ядро у нас - навчені хлопці», - боєць волинського ОЗСП «Любарт» Михайло Нискогуз

- Уявимо, що ми повертаємося до кордонів 24-го, хто гарантує, що за роки вони знову не спробує це повторити?

- Є дуже крута думка, що прозвучала від голови РНБО (Олексій Данілов, - авт.), - демілітаризація Росії. Ми повинні зробити так, щоб в росіян ніколи не було сил і можливостей повторити те, що вони зробили: заборона тактичної ядерної зброї, обмеження на формування нових військових підрозділів, які в перспективі можуть бути ударними, щоб захопити чужі території. Якщо Росія просто триматиме армію, як Україна колись, це одне, а якщо вони постійно будуть формувати нові ударні підрозділи з метою нападу – інше.

«Мирні міста повинні продовжувати жити по-мирному»

- Як військові сприймають повернення до життя цивільних у відносно безпечних регіонах?

- Для мене це норма, коли частина суспільства не відчуває війну і має можливість відпочивати, бо, по факту, ми там для цього боремося. Звісно, потрібно себе обмежувати у масових гуляннях, в алкофестивалях, бо це не на часі, але обмежувати себе від звичного комфорту і просто зациклитися на війні, це теж неправильно, бо без нормально цивільного життя не буде тилу, а без нормального тилу – підтримки війська. 

Якщо, наприклад, не будуть працювати ті кав’ярні чи ресторанчики, дуже багато людей втратять роботу і не буде чим наповнювати бюджет, не буде чим наповнювати бюджет – не буде чим платити зарплату військовим, не буде чим платити зарплату військовим – втратиться певним чином якийсь такий бойовий запал, бо вони думатимуть, як прогодувати сім’ю, як жінці чи дитині скинути гроші на навчання, а не думати, як захищати свою країну. 

Мирні міста повинні продовжувати жити по-мирному. Я проти алкофестивалів, зажорстких тусовок у нічних клубах, але повинні люди відпочивати. Навіть я, наприклад, приїхав на цивільне життя, захочу день відпочити, а куди мені йти, якщо все обмежено. 

- Днями у Луцьку відкрили Ветеранський хаб: як гадаєш, наскільки це дієво і потрібно?

- Велика проблема атовців в тому, що вони думають, що їм хтось зобов’язаний. Коли всі кажуть: «Ой, бідненькі наші хлопчики», «Ми повинні тут страждати, бо вони там страждають», вони повертаються сюди і починають  вимагати від держави: «Дай-дай-дай». 

Я розумію, що дехто психологічно пережив дуже стресові моменти і йому адаптуватися в мирному житті дуже складно, але це повинна відбуватися професійна психологічна реабілітація, навіть не у ветеранських хабах, а з потужними професійними психологами, психіатрами, які будуть допомагати повернутися до нормального життя. 

«На мою думку, Ветеранський хаб, як клуб за інтересами, повинен бути. Наприклад, я роблю бізнес – кав’ярні – мені треба зробити ремонт – запитую: «Хто з вас може його зробити мені?». І я з числа своїх побратимів вибрав підрядника, а не серед числа лівих людей, який на ОЛХ знайшов»

На жаль, воно в нас працює не в тому руслі, з досвіду мого. Я колись у Львові ініціював виселення Російського культурного центра з їхньої будівлі, і ми зробили там Будинок воїна - це, напевно, один із перших таких проєктів. Я не думаю, що він сильно комусь допоміг реабілітуватися, знайти себе в мирному житті чи збільшив кількість зацікавлених у військовій справі. 

«Тут випадкових людей немає, основне ядро у нас - навчені хлопці», - боєць волинського ОЗСП «Любарт» Михайло Нискогуз

- Що повинно робитися на рівні держави для учасників бойових дій?

- Психологічна, фізична реабілітація обов’язково мають бути, бо є, наприклад, багато поранених чи постараждалих, і потрібно показати, що вони не кинуті. В першу чергу, держава повинна створити нормальні умови, щоб люди знайшли своє місце під сонцем.

«Є вже така програма підтримки учасників бойових дій з різними підприємницькими ініціативами: якщо правильно трансформувати і розширити цю програму, то можна усмішку і щастя принести в багато сімей військових»

- Адаптуватися до цивільного життя опісля складно?

- В мене немає якихось зайвих хвилювань від того, що я повертаюся з позиції: повернувся і через три хвилинки увімкнув себе звичайного. 

«Тут випадкових людей немає, основне ядро у нас - навчені хлопці», - боєць волинського ОЗСП «Любарт» Михайло Нискогуз

***

Михайло ж сподівається, що зовсім скоро у них з’явиться нове розпорядження і йому вдасться побувати у найгарячіших напрямках або, як він сам говорить, на «двіжі», як того бажає душа ще з 17 років, перебуваючи в Азові, бо на прикрість хлопця, він пропустив і Київщину, і Миколаївщину і Харківщину. 

Бо ж бажання опинитися в самому пеклі бойових дій продовжує вабити галичанина. Як колись у 18 хотілося їхати в Донецький аеропорт, так нині - у саму червону зону.

Бійці «Любарта» рвуться до бою, щоб писати історію підрозділу і допомагати відвойовувати українські землі. Михайло ж гадає, бойовий шлях підрозділу спеціального призначення найближчі місяці буде дуже цікавий, а ми в цьому й не сумніваємося, лише аби все було без наших втрат в особовому складі і з максимальними поразками для москалів.

Текст: Ольга ЮСКОВЕЦЬ

Фото: Ірина КАБАНОВА, особистий архів Михайла

Можливо зацікавить

«Сказав дружині, що їде у відрядження»: історія далекобійника з Волині, який проміняв фуру на БТР
відео

«Сказав дружині, що їде у відрядження»: історія далекобійника з Волині, який проміняв фуру на БТР

«20-річні хлопці з тилу пишуть, аби не доїхав з фронту»: історія парамедика з Луцька
історії війни

«20-річні хлопці з тилу пишуть, аби не доїхав з фронту»: історія парамедика з Луцька

військовий вбивство

Вбив батька й сина з волинської тероборони: оскаржуватимуть вирок для військового

Воїн Анатолій Грищук повертається додому «на щиті»: волинян просять гідно зустріти

Воїн Анатолій Грищук повертається додому «на щиті»: волинян просять гідно зустріти

«В тилу нам інколи кажуть «Я вас туди не посилала». Це удар нижче пояса»: історія військового з Луцька. Відео
відео
історії війни

«В тилу нам інколи кажуть «Я вас туди не посилала». Це удар нижче пояса»: історія військового з Луцька. Відео

Поклав життя на вівтар нашої свободи: «на щиті» повертається Герой з Волині Володимир Грищук

Поклав життя на вівтар нашої свободи: «на щиті» повертається Герой з Волині Володимир Грищук

Довго вважався зниклим безвісти: на Волині попрощалися з Героєм Ігорем Боярином
фото

Довго вважався зниклим безвісти: на Волині попрощалися з Героєм Ігорем Боярином

Овдовіла дружина й осиротіла дитина: від поранень помер Герой з Волині Роман Хрупчик

Овдовіла дружина й осиротіла дитина: від поранень помер Герой з Волині Роман Хрупчик

Війна в Україні

Після поранення не повернувся у частину: як покарали військовослужбовця на Волині