Волинянин пішов «служити» у ЗСУ разом зі своїм шкільним автобусом

Про це пише Вісник і К. 

Як розповіла колишня сільська голова села Гірка Полонка Ніна Симонович, коли почалося широкомасштабне вторгнення росіян, Боратинська громада прийняла рішення передати на потреби сил оборони автобус, на якому працював Юрій Зань. Чоловік, як і багато водіїв, дуже прив’язаний до своєї машини, тож вирішив піти на службу разом з нею.

Залишаючись шкільним водієм, за останні місяці Юрій Володимирович на своєму автобусі об’їхав ледь не всю Україну. Зв’язатися з ним дуже складно. Чоловік постійно перебуває в дорозі. Доставляє особовий склад на передову. А також бере участь у місіях з евакуації цивільного населення, яке тікає від окупантів та варварських ворожих обстрілів.

Нам вдалося поспілкувалися з дружиною пана Юрія Світланою Костянтинівною.

– Новина про нагородження чоловіка для нас стала цілковитою несподіванкою. Прочитали про це у новинах, і були трохи шоковані. Давно вже якісь дані у чоловіка брав директор школи. Ми навіть не знали, що і до чого, –  каже жінка.

Світлана Зань розповідає, що чоловік прийшов водієм у Гіркополонківську школу ще у 1990-х і з невеличкою перервою працює тут досі.

– Через його автобус всі діти з Полонки і Гіркої Полонки пройшли. Та що тут казати, він спочатку майбутню невістку возив до школи, коли вона маленькою була, а потім уже нашого внука. Коли сказали, що автобус мобілізують, чоловік вирішив й далі працювати на ньому. Хоч розумів – його дальні відрядження можуть бути небезпечними, проте зовсім не вагався. Та й ми з дітьми його підтримали, адже у нас з росіянами і цією війною свої рахунки, – розповідає жінка.

Син Занів Андрій потрапив під перші хвилі мобілізації ще у 2014 році. Під час боїв у селі Березове Мар’янського району Донецької області втратив ногу. Повернутися до повноцінного життя йому допомогли волонтери. Вони свого часу назбирали грошей на якісний протез, котрий виготовили у Польщі. Після реабілітації Андрій намагався прилаштуватися у цивільному житті, та коли почалася повномасштабна війна, теж не всидів і підписав контракт із ЗСУ. Нині він служить у центрі соціальної підтримки та комплектації (раніше – військкомат). І продовжує служити, хоч протез потребує термінового ремонту, а інший, наданий державою, абсолютно незручний.

Тож пам’ятаючи про подвиг сина, на свої труднощі Юрій Зань ніколи не нарікає. Він дуже скромний і вдома про нову непросту роботу практично нічого не розповідає. Коли готувався матеріал, Юрій Володимирович знову був у відрядженні. Йому ще належить особисто отримати заслужений орден.