«Я бачив, як собака їла людину», - польський воєнкор у Луцьку про документування війни

Кількаденне пребування журналіста в Україні затягнулося і переросло у 9 місяців. Хоч Матеуш має плани каже, що буде тут до кінця війни. До Луцька він приїхав з Бахмута, а до того воєнкор фільмував в Авдіївці, Куп’янську, Ізюмі та Бучі.

Лаховський ніколи не вчив українську, а у полілозі з авдиторією поєднував її з польською та англійською, та це не стало надскладним бар‘єром, коли всі і без слів розумілися між собою.

Далі - пряма мова польського режисера та кореспондента на зустрічі зі студентами у стінах факультету філології та журналістики Волинського національного університету імені Лесі Українки.

«Коли я їхав сюди у мене була одна думка: «Я не хочу, щоб так було»

Коли я приїхав сюди (в Україну, - авт.) три роки тому, то побачив сильну ідею. Не у всіх, але багато є тих, для кого Україна важлива. Я бачив хлопців, які лишили все і їхали. 

Навіщо я тут? Не знаю. Таке ж я можу сказати про них: «Навіщо?». Вони ж теж могли жити нормально, наприклад, у Львові чи Києві.

Три роки тому тут я побачив людей, для яких Україна – це було все: люди залишали свої сім’ї, роботи. Я подумав, що потрібно, щоб світ знав про це.

Потім почалася війна, хоч всі знали, що вона буде, всі говорили, але ніхто до кінця не вірив. Я захотів зробити ще один документальний фільм.

Я нікого не питав, приїхав до Львова, сів на потяг до Києва, який зробив стоп під містом. Коли я їхав сюди у мене була одна думка: «Я не хочу, щоб так було». 

Був волонтером, задумувався про те, чи не стати добровольцем. Згодом побачив, яка є ціна інформації: в репортажі на телебаченні сказав, що для хлопців треба те, те і те - через тиждень все їхало до України.

Я думав, що приїхав на один місяць, бо у мене є плани: робота, фільм, але потім я поїхав в Бучу – три дні не пив, не їв, два – не спав.

У мене в серці немає дозволу на те, що росіяни роблять у вашій країні. Якби вони це робили в Чехії чи Словаччині – було б те саме. Для мене людина, як я, і така, як ти, - однакові. 

В березні я познайомився з парамедичкою. Ми сиділи в окопі, був обстріл з «Градів», вона сказала, що з Володимира, що близький до польського кордону. Вона повинна хвилюватися, що її можуть зґвалтувати, а у моїй країні все добре, людина може працювати, навчатися.

«Воєнний журналізм – це інша робота»

Воєнна журналістика – не для кожного, але я відчуваю, що вона важлива для мене та людей, із якими я розмовляю. Я теж не знав, що зможу, але приїхав і побачив, що під градами і обстрілами хоч боюся, але можу нормально працювати. 

Минуло 8 місяців - побачив, що нормально сплю, їм. Це не є робота для кожного, і це теж нормально. Я вже не хочу робити нічого іншого. 

Багато разів я чув: «Дякую, що ви сюди приїхали і світ завдяки цьому дізнається, що росіяни тут зробили».

«Якби у мене були дружина і діти, я б так не працював»

Моя перша документалка була незалежною, я її робив сам. Коли прийшов на три найбільших телебачення Польщі, всі сказали: «Там ще є війна? Ми не хочемо про це робити, грошей багато потрібно». Зі знайомим взяли машину і поїхали самі.

Коли їхав сюди, моя мама сказала: «Тільки не їдь в Київ». Я сказав: «Добре, мамо, добре», а за кілька годин перетелефонував, сказавши, що вже у столиці. 

Як я був тут три роки тому і знімав документалку, казав мамі: «Я знімаю інтерв’ю з ветераном, я не їду на Схід, не хвилюйся». 

Це тяжко для сім’ї, якби у мене були дружина і діти, я б так не працював.

«Треба, щоб у Європі знали, що тяжко, що вам треба допомога»

Телебачення створює таку пропаганду: «Все нормально, у росіян нічого немає», але потім я дивлюся: артилерія постійно обстрілює. Ми були в Бахмуті, а я шукав, щоб стало тихо, аби записати відео. Росія ніколи не була такою слабкою і такою сильною, як думають люди.

Побачите, що буде взимку: в січні буде дуже тяжко. 

Я думаю, що треба повідомляти про наші втрати, бо це правда. Зараз може бути таке, що в Луцьку думають, що все добре, а я їжджу в такі точки, де все зле. Правда має бути правдою. Ми, журналісти, воюємо не за Україну і Польщу, а - за правду. Я за Україну і це постійно кажу, про це знають у Польщі, але я ніколи не написав в своєму тексті, що росіяни - свині. Я можу так думати, але ніколи не написав цього в тексті.

Треба, щоб у Європі знали, що тяжко, що вам треба допомога.

«Я собі сказав, що до кінця цієї війни я працюватиму в Україні»

Мені соромно, що Європейський Союз це дозволив. Часто бачу машини з написами «Діти», вбитих людей. Якось одна жінка, думаючи, що ми росіяни, почала просити нас не стріляти в неї. Біля Макарова ми робили інтерв'ю з керівником тероборони - він плакав, я плакав. Добре, коли емоції виходять.

На початку квітня я бачив, як собака їла людину, - це те, що найбільше запам’яталося. Ну і - Буча.

Трохи боюся, трохи ні. Ми всі колись помремо. Звичайно, я не хочу вмирати саме в цей момент. Я навіть не думаю про це. Я знаю, що повернуся до Польщі, хочу написати книгу, зробити фільм, поїхати до Рима. Я собі сказав, що до кінця цієї війни я працюватиму в Україні.

«На цій війни не треба, щоб було відомо, що ти журналіст»

Я так багато бачу розстріляних машин з написами «Діти», «Люди». Як-от на дорога із Маріуполя до Запоріжжя. 

На цій війни не треба, щоб було відомо, що ти - журналіст. Коли ми були в Бахмуті, над нами літав квадрокоптер. 

«Краще, щоб ти знав, коли закрити камеру, аніж – коли відкрити»

Ніколи не було такого, щоб я вимагав, аби люди говорили: «Ну давай, розкажи мені». Багато відразу приходять і хочуть поділитися: «Знаєте, що вони тут зробили?», «А тут ракета на дім впала». 

Довіра або є, або її немає. Я розумію, якщо людина не хоче розмовляти. Я не типовий журналіст: не вчився на нього, мене всьому навчили у кіношколі. 

Краще, щоб ти знав, коли закрити камеру, аніж – коли відкрити. У Бахмуті у мене була ситуація: за 200 м від мене впала бомба – жінці відірвало ноги і руки.

Ми ввімкнули камери лиш тоді, коли її забирали до лікарні, а не тоді, коли впала ракета – «Для чого це знімати?»

Коли була ексгумація тіл, прийшла літня жінка, яка плакала над могилою свого сина, якому було 23 роки, то я записав це, хоч мені було дуже шкода. 

Треба знати, для чого ти знімаєш, для чого ти робиш репортаж – це все просто. Життя – просте, я серйозно: це є добре, це - зло.

Фото і текст: Ольга ЮСКОВЕЦЬ