«Я двічі був одруженим. Мене вже нічим не налякаєш». Волонтер Іраклій Аітов

Історію волонтера розповіла Волинська Фундація. Це історія про те, де Іраклія застала велика війна, про волонтерство, результати роботи та громадянський обов’язок.

24 ЛЮТОГО

Мені подзвонив мій інструктор з водіння о 4 ранку, чи о 5-й, я не пам’ятаю вже. Тому що я десь до того часу тиждень, як отримав права. Він каже: «Все. Почалося». Все. І поклав слухавку. А він хлопець такий, знаєте, тертий калач. Я якось спокійно почав одягатися. Я просто двічі був одружений. Мене вже нічим не налякаєш. Я почав працювати, продавати луки, і навіть в той день я зробив два замовлення. Це саме в той день. 

А почалася от ця вся моя історія з того (історія волонтерства - ред.), що мені зателефонував друг і каже: «Ти б не міг би нам допомогти? Ти міг би нас відвезти під Ковель з моєю жінкою, з котами. У неї є подруга, яка має дітей. Щоб ми там залишилися». І з того моменту, як я його забрав і повіз до Ковеля, почалося те, чим я займаюся. Тоді я зрозумів, чим я можу бути корисним у цій війні. 

У мене були якісь кошти, які я відклав для ремонту свого авто. Ці всі кошти, там небагато було (50 чи 60 тисяч гривень) я просто тратив на паливо. Я повертався до Києва, збирав людей, і віз їх в найближчі міста. І так десь робив 4-5-6 днів. 

«МАРМЕЛАД»

В один день мій друг із клубу «Айна Бера» Луч попросив мене забрати свою дружину і її сестру з дітьми з міста Малин. Я запитав лише одне питання: «А там спокійно?» Він каже: «Гєра, ти що? За весь час війни там ні одного пострілу не було зроблено».

Коли туди їхав, я вже розумів, що там «мармелад». Там всюди військові. Я їхав… Там було дві сестри і я їхав з чоловіком однієї із цих дівчат. І він каже: «Гєра, я тут знаю одну дорогу. Ми скоротимо 800 метрів. І три кілометри скоротимо дорогу. Зекономиш пальне». Ми так злегка повернули, а там – три бронетранспортери, пару пацанів з автоматами і з гранатометом. Я зрозумів, що я вже приїхав. Шість хвилин розмови, ми все зрозуміли, повернулися, приїхали до Малина. Я залишаю машину і її вимикаю.

Я ще за цей час дуже мало спав і їв, тому що я прокидався в 5-6 ранку, а вимикав машину в 10-й годині вечора. Так, як я не мав такого досвіду, це для мене було вперше, то я просто «вирубався». І в цей момент, як тільки я глушу машину, починається повномасштабний обстріл центру Малина. Знищують військомат, знищують міст, по якому ми прийшли знизу, з житомирської траси. 

Єдина дорога, яка є – це до варшавської траси, там, де стояли кадирівці. Тобто назад я повернутися вже не міг. Вранці виїхали, ввечері приїхали в Луцьк. Вже на ранок той будинок, де ми ночували, знесло хвилею, коли ми приїхали сюди в Луцьк.

Найперший вантаж для відправки мені дав «Ангар». Дали, забили мені бус просто повністю. І коли я повертався з цим вантажем, я попав під першу свою ракету прямо перед собою. Вона зірвалася від мене на кілометрі. Тобто я під‘їжджав, проїхав Коростишів, там літають літаки. Кажу: «Хлопці, тут спокійно?» Каже: «Як в Багдаді». Я проїжджаю…

Я стояв просто за таким пагорбом, і вона взірвалася. Хвиля мене не зачепила тільки тому, що я був за пагорбом. І коли я просто з нього вертаюся, весь кілометр бачу зруйновану дорогу, камні, дерева. Міст там трішки припіднявся. От тоді , в ту секунду я зрозумів слова свого інструктора, що все почалося.

РОСІЯНИ

У мене було погане ставлення до тих людей, які займаються воєнною справою, але у мене є здоровий глузд того, що є якісь адекватні, нормальні люди. Тобто росіяни, це як сказати, це ж не путін. Це не люди, які стріляють. Це ціла нація.

Я вважаю, що є нормальні здоровомислячі люди, які в таких самих обставинах, як і ми, замкнуті там. Які нічого не можуть зробити. У мене є друг із Білорусі, який вже півроку не може звідти просто піти, його постійно щось колотить. То його за висловлювання садять в «кутузку», то в нього забирають якесь майно, то на його маму якесь обвинувачення.

І він нормальний, постійно запитує у мене, як справи, чи живий я. Він постійно допомагав хлопцям нашим тут інформацією. Чи можна його вважати ворогом? Я його не вважаю ворогом. 

ВОЛОНТЕРСТВО

Раніше я також займався волонтерством. Непублічним, тому що ми не афішували. Хлопці запитували – я давав. Але коли почалась повномасштабна війна, це - зовсім інша реальність. Дуже багато людей почали у мене просити допомогу. Я навіть перший час, перший місяць не писав ні в інстаграмі, ні в ФБ, чим я займаюся. Тому що соромився.

А потім мені подруга пише: «Як можна соромитися, що ти волонтериш, возиш бронежилети?» Я перший час же возив постійно дуже багато броніків, тепловізорів, прицілів нічного бачення для снайперів, коптерів.

Найсмішніше було, коли мені дали десь 30 чи 20 коптерів. У мене був бус забитий картоплею, морквою, і ще там зверху комп'ютерів накидав. І на блок-посту провоохоронці відкривають, а на них коптери просто сипляться. І там між цією картоплею, буряком, ці коптери шукаю, тромбую туди далі, запихую, закриваю. Каже: «Їдь, це просто капєц якийсь».

Нема такої якоїсь сильної жертовності. Ви ж маєте розуміти, що ми витрачаємо лише свій правильно направлений розум. Коли людина розуміє, як робити свою справу, вона може її робити на автоматі. Наприклад, коли я розбив свою машину, мені було важко її поремонтувати. Я думав, що це нереально, мені казали, що це неможливо. У мене є друг, який в цьому розбирається, він починає мені допомагати. І я ремонтую все сам «на ізі». Коли я розумію, як це робити, це неважко.

Один хлопець , теж волонтер, але військовий волонтер. У нього було поранення і він каже, запитує (я після цього запамʼятав його слова): «От 100 автоматів, 100 хлопців з автоматами. Це добре чи ні?» Я кажу, ну, напевно, добре. «Добре, а хто ці автомати зробить і привезе?» Я кажу: «Тобто уже не 100, а 98?» Він каже: «Так. А каски хто привезе? А їжу хто привезе?» І виходить, нам не треба 100 автоматчиків. Нам треба 30 професіоналів, і щоб всі решта зробили це для них. 

ПЕРЕМОГА

Перші тижні я був на такому підʼйомі. Думав, що наші хлопці задавлять їх, як тарганів, і до цих пір я в це вірю. Хочу, щоб війна закінчилася швидко, щоб ми змогли відбудовувати і починати працювати.

Інша перемога, тому що інша війна. Європа такого не бачила. І в нас нічого такого не було. Ми працюємо інакше. Всі люди працюють інакше. Зараз кого не запитай, кожен другий – займається волонтерством. І це просто. Може, він не займається так активно якось, але він так чи інакше щось там робить.

Ми ж маємо розуміти, волонтерство, воно не завершується на тому, щоб комусь дати якісь кошти. Гроші не вирішують. Волонтерство - це коли ти просто допомагаєш безкоштовно.

Це звʼязано з обовʼязком кожної людини. І я вважаю, коли почалися такі сильні вторгнення, у багатьох людей прокинулось почуття обов'язку перед суспільством. І саме цей обовʼязок, який всередині нас, він і тримає все це. Древні греки кажуть так: «Вірячи в свою перемогу, ти вже на 50% переміг». І я вірю, що ми переможемо.

До слова, ви можете підтримати Іраклія та його діяльність, придбавши луки для стрільби: https://gera.in.ua/

Проєкт «Маленькі кроки до великої перемоги» Волинської Фундації втілюється у рамках проєкту Громадськість за демократизацію за сприяння Європейського Союзу, який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій.