«Якби мені назад ногу, то був би на фронті»: історія бійця з Волині

«Якби мені назад ногу, то був би на фронті»: історія бійця з Волині

Про захисника з Володимира Ігоря Скучинського українці дізналися з воєнних новин. Він був одним із командирів у бою, який згодом охрестили «дивом на Житомирській трасі». Тоді, в перші дні повномасштабної війни, українські військові назавжди зупинили колону російських окупантів, завадивши подальшому наступу.

Був ще бій, у якому Ігор Скучинський врятував життя побратимам, свідомо залишившись на позиції сам. За мужність і жертовність його нагородили двома орденами. Тепер, після численних госпіталів, протезування, він готується до... служби

Про нього розповідає «Волинь-нова».

«Пацани, живіть так, щоб не гидко було глянути на себе, коли бриєтесь»

Ігорю Скучинському – 35. У війську – з 2017 року. Каже, пішов туди після випадку в Києві, й абсолютно ні про що не шкодує: 

«П’ять років тому йшов столицею й побачив хлопчину без ноги вище коліна, як тепер у мене. Молодий. Умивався в фонтані. Найімовірніше, учасник АТО–ООС. Тоді подумав: «От мені 30 років. Добре – є що їсти-пити, молода дружина, маленька дитинка, якась гривня заробляється. Але колись мене дитина запитає про цей час. І що я їй відповім?»... Насправді мені хочеться, щоб у нас була сильна держава і щоб наші діти не бачили того, що пережили ми: я – вже про той кривавий квест. Хоча платимо за те, що наша незалежність нам далася надурняк...» - каже військовий.

«Там, на передовій, не було когось, хто не боявся. Був звіриний страх – оте шосте чуття, коли ти ще не бачиш небезпеки, але все заздалегідь продумуєш, бо на кону стоїть не сто гривень, а життя. Перший місяць особливо був складний, але мусово було ту роботу зробити. І я своїм солдатам казав: «Пацани, живіть так, щоб вам не гидко було глянути на себе, коли бриєтесь, і оцінити свої слова, сказані своїй дитині, коли будете вчити її мужності, мудрості і чесності». Не хочу здаватися сталевим, хоробрим, але, напевне, я б ту частину життя прожив би так само. І мені хочеться залишити своїй дитині як мінімум добре ім’я. Щоб вона казала: «Мій батько був мужчина, а не втік у Польщу», - додає Ігор.

«Якби мені назад ногу, то був би на фронті»: історія бійця з Волині

 – До Різдва ви казали, що повернетесь у стрій.

– Я вже близько до своєї цілі. Військова частина направила мене на військово-лікарську комісію, щоб встановили поранення як факт. Мене вважають непридатним до подальшої служби, але, оскільки я маю бажання продовжувати службу, і командир бригади підтвердив, що йому такий офіцер потрібний у військовій частині, залишаюся служити. Правда, не на «бойових» посадах. Вважаю, хай на посаді інструктора хоча би частку тих практичних знань і навиків передам хлопцям – і завдяки цьому хай навіть один скористається ними, зможе зберегти своє життя, – то буде дуже добре. Мені здається, що зараз зняти форму, погони й перейти на цивільну професію – то надто просто. Не тепер.

Якщо відверто, якби мені назад ногу, то був би на фронті. Мене не злякав ніякий біль. Просто я вже пересуватися не можу по пересічній місцевості, як раніше. Плюс треба дотримуватися певних норм гігієни, пов’язаних із носінням протеза. 

– Ваш молодший брат у фейсбуці поширив допис, що ви мали проблеми із протезуванням. Йшлося, що ви постраждали через дії міської влади Володимира й самого мера, які скерували вас на протезування у лікарню німецького міста-партнера й залишили напризволяще, коли з’ясувалося, що не туди. Прокоментуєте це?

– Я отримав негативний урок. У Міноборони є програма щодо протезування за кордоном, і мені пропонували нею скористатися, але мерія запропонувала інший шлях. Особисто Ігор Анатолійович Пальонка казав мені: 

«Ти наш, Ігоре, наш містянин. Все буде добре». Я думав, що все-таки своя сорочка ближче до тіла... Якщо сказати коротко, то він – негідник. У Цвікау з’ясувалося, що я потрапив у звичайну районну лікарню. Медики, які мали би протезувати, навпаки сказали, що в мене дуже хороший протез. А я мусив пояснювати через перекладача:

«Друже, у нас, в Україні, такий називають навчально-тренувальним, а не хорошим». А потім ще й прийшов лікар зі Львівщини, який підтвердив, що мене не туди скерували. Я зв’язався з міською владою, і мені сказали, щоб я потерпів ще трохи, поки не передадуть гуманітарку, ліжка для геріатричного будинку. Навіть не на фронт. Я не цукровий, але я терпів на фронті, в госпіталях 24/7, бо ж розумієте, що знеболювальні не можна вживати безперервно, щоб не звикати до них. В ім’я чого я мав терпіти там? Я так і сказав, що ви не поважаєте той тяжкий труд, який робиться, що ви й ваші рідні в цей час м’яко спали й солодко їли... А то мені передають, що я невдячний. Тож я взяв виписку в німецького лікаря і знайшов людину, яка допомогла мені повернутися додому.

«Я кайфую від кожного дня»

– То ви маєте нормальний протез? 

– Мені допоміг Олександр Охріменко, командир 14-ї ОМБр. Допоміг, бо він прекрасна людина. Сконтактував із вінницьким підприємством, яке виробляє протези з іноземних деталей (з Ісландії, навіть не німецьких). Якщо з водінням порівняти, то це – якби ви їздили на Фольксвагені й пересіли на Мерседес преміум класу.

– Як ви зараз почуваєтеся?

– Бог є на небі. Я кайфую від життя. Переоцінка цінностей. Ми ж були і на Донбасі, але там була зовсім інша війна. Маю побратима, який казав: «Командире, ми думали, що найстрашніше на Савур-Могилі і в Донецькому аеропорту, але там нам ракети й авіабомби не прилітали цілодобово». Тож я живу трішки повільніше, ніж жив. Мій друг, який загинув уже, мав 53 роки, казав: «Знаєш, Ігоре, чим скоріше живеш, тим швидше старієш. От зараз обернувся – як я жив? І сім’я ж є. А життя як спалах». Казав мені, щоб я не спішив. Зараз є можливість із сім’єю побути, донечка росте. В перший клас пішла. Я ж не бачив, ані як вона перші кроки зробила, ні як перші слова сказала: постійно то по закордонах був, то на Сході... Я в протезувальному бачив, як хлопці поопускали носи: «Як же жити далі?».  То кажу: «Заїдь на кладовище – скільки там прапорів... Хлопці, які там лежать, їхні сім’ї, все віддали б, аби бути на твоєму місці».

– Зараз стільки важких боїв. І у нас, волинян, є вічна, здається, тема про наступ із білорусі. Що ви, пане Ігоре, думаєте про цю стадію війни й про «сусідів»? Що порадите нам, цивільним?

– Ви особисто як людина нічого не зміните. Те, що цю ситуацію багато разів проаналізовано, зроблено висновки, – це факт. Маю на увазі командування ЗСУ, Головне управління розвідки і державну владу. Як мінімум – усе підготовлено, як максимум – усі можливі напрямки під вогневим контролем. Неочікуваності не буде. Щодо ударів з повітря, ви ж чули про іноземні протиповітряні комплекси «Патріот»? Вони ж не просто так сюди приїхали. Тим більше можуть працювати і з землі по повітряних цілях, і по наземних. І якщо білорусь на початках не вклинилася у війну (маю на увазі – своїми силами й засобами армії), коли ще діяв міф, що російська армія – це щось, то чим далі на шляху до нашої Перемоги, тим менше шансів, що вони долучаться: лукашенко ж розуміє, що в іншому випадку вже не зможе назвати себе заручником ситуації, багатостраждальною вівцею, бо підпише собі смертний вирок. А що робити? Читати цікаві книжки, любити чоловіків, жінок, дітей і молити Бога, щоб наступний день був і був кращим за попередній.

«Якби мені назад ногу, то був би на фронті»: історія бійця з Волині

 «Я живу!»

– Де ви шукаєте силу для життя у своїх нових умовах?

– Мені зараз опустити носа – означає зганьбити тих, кого немає в живих. Вони лежать у землі, а я ходжу. Так, на протезі, так, щось десь болить. Не можу собі дозволити гнівити Бога, бо з тієї ситуації, в якій опинився, я вишкрябався (я ж таки не стік кров’ю і ще потрапив до хорошого хірурга, який витягнув мене з того світу: ніхто ж не хотів брати на себе потенційну смерть, відбиток ще одного хреста). Я живу! А тепер – от у мене дитина, мов дзвіночок, молода красива дружина, батьки, брати. Що ще хотіти?! Ще я читаю. Відволікає від дурних думок. Мені дружина на День Збройних сил подарувала 4 томи «Шерлока Холмса». До того читав «Вони боролися за волю України» (про УПА, підпілля), «Майн кампф» («Моя боротьба»), читав «Моє життя» Голди Меїр.

– Які будуєте плани?

– Перший – це жити. Другий – забезпечити достойне майбутнє своїм дітям. Щоб вони не бачили того, що пережили ми. Хочу, щоб моя дитина мала все, але знала, звідки воно береться, й цінувала те. Не так, як у дітей мажорів... Вірю, що моя донька (можливо, в мене ще діти будуть) йтиме по місту в мирній нормальній державі й знатиме, що її батько вніс у це свою частинку. І я б хотів би ще побачити ті часи, коли ми будемо жити не гірше, ніж поляки, – щоб у нас була сильна держава. Ну і хоча б на пенсію піти майором, бо зараз я старший лейтенант. То якось соромно, бо батько – підполковник поліції, брат – капітан, офіцер громади, а я? (Ми з Богданом – двійнята, він на 10 хвилин старший, маю ще молодшого – він травматолог, а мама наша – педагог)... Все буде добре, згадаєте мої слова. Просто треба потерпіти.

Оксана КОВАЛЕНКО

Читайте також:

Можливо зацікавить

Григорій Пустовіт, день народження, Луцьк

29 березня: хто з волинян святкує День народження

Військового з собакою не впустили у вагон

Стояв годинами у тамбурі: бійця ЗСУ не впустили у вагон потяга через собаку

На Волині одружилися військовий із Сумщини та дівчина з Івано-Франківщини

На Волині одружилися військовий із Сумщини та дівчина з Івано-Франківщини

І небо плакало за ним: у громаді на Волині в останню дорогу провели захисника України
фото

І небо плакало за ним: у громаді на Волині в останню дорогу провели захисника України

Сергій Притула

Сергій Притула у Луцьку розповів, що думає про псевдоволонтерів

Олександр Олійник

Мати впевнена, що Герой, а в частині кажуть, що покинув поле бою: півтора роки рідні не можуть знайти військового з Волині

Син Героя, як і батько, захищає Україну: на Волині попрощалися із полеглим Василем Гавруком
фото

Син Героя, як і батько, захищає Україну: на Волині попрощалися із полеглим Василем Гавруком

Бійці Волинської бригади ТрО на сході України знищили «буханку» росіян
відео

Бійці Волинської бригади ТрО на сході України знищили «буханку» росіян

Поховання військового
фото

Сказали, що отримав надважкі поранення, а наступного дня сповістили про смерть: на Волині попрощалися з Героєм Петром Хомичем