Попри травми, біль і смерть тренера: як волиняни здобували «золото» «Ігор воїнів»

news image

Вони - ветерани АТО. Ті, що пішли захищати країну і тримати фронт ще 8 років тому, а хтось продовжує це робити і нині. Вони - учасники бойових дій на Донбасі, що знайшли себе і свій спосіб реабілітації до цивільного життя у спорті. Попри отримання поранення, травми чи захворювання під час виконання службових обов’язків вони лишаються нескореними й відважними, здобуваючи перемоги і ставлячи нові рекорди.

Цьогоріч на «Іграх воїнів» незламність, в яку українці не сумнівалися, але про яку точно дізналися на міжнародній арені, показали троє волинян: Майя Москвич, Богдан Оксентюк та Павло Ковальський. З двома з них - Майєю і Павлом - удалося поспілкуватися журналістам ВСН.

Історія перша. Майя

Ще кілька днів тому Майя була на фронті, як і тоді, їхавши здобувати «золото» «Ігор воїнів», а сьогодні на короткий відтинок часу опинилася у Луцьку. Після зустрічі у Волинській ОДА, де їм вручили відзнаки, вдалося поспілкувалися із справді нескореними українцями про складність цьогорічних змагань, мотивацію у моменти, коли руки, здавалося б вже опускаються, і підтримку України за кордоном.

Попри травми, біль і смерть тренера: як волиняни здобували «золото» «Ігор воїнів»

Попри травми, біль і смерть тренера: як волиняни здобували «золото» «Ігор воїнів»

Попри травми, біль і смерть тренера: як волиняни здобували «золото» «Ігор воїнів»

«Перемога, яку ми здобули, дає розуміння того, що вона можлива і в Україні. Можлива навіть тоді, коли дуже важко, коли нереальні умови»

Вона поїхала на змагання прямо зі служби, не будучи дуже готовою до цього і маючи лиш місяць підготовки. Каже, що, коли виходила на змагання, мала відчуття, що програє, але навіть тоді вирішила просто відпрацювати якісно. Здобуття «золота» дало розуміння, що будь-яка перемога – це роки праці, а не диво; що вона можлива, просто потрібно кожному працювати на своєму місці. 

А ще військовослужбовиця і призерка міжнародних змагань Майя Москвич вже давно мріє провести всеукраїнські змагання зі стрільби з лука для ветеранів. «Нескорений» Дмитро Сидорук, тренер Майї та Павла, що був молодшим сержантом 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила і який загинув на Херсонщині, боронячи Україну, втілив подібну ініціативу у Львові торік.

«Мій тренер загинув на війні у квітні цього року, і не буде проводити цей проєкт, а мені, як його учениці, дуже хотілося б продовжити його справу», - зазначила вона. 

Однією із учасників команди була визволена з полону парамедикиня Тайра, Майї запам'яталися її слова, що та промовила якось: «Перемога народжує перемогу».

Військовослужбовиця зазначила, що, запитавши, чому британці підтримують українців, отримала відповідь, що в основному вони це роблять через цінності, а ще - вони не люблять хуліганів, а путін поводиться саме так. 

«В Америці всі ставляться до нас, не те, що як до супергероїв, але із захватом великим точно. Я десь у себе в інстаграмі писала, що Україна зараз, як нова Америка, що народжується. Те, за що ми воюємо, воно абсолютно зрозуміле для всього світу», - утвердила Майя Москвич.

Попри травми, біль і смерть тренера: як волиняни здобували «золото» «Ігор воїнів»

Попри травми, біль і смерть тренера: як волиняни здобували «золото» «Ігор воїнів»

Настільки сильно було складно, що ця перемога для мене є дуже цінною

- Ви вже не вперше берете участь у «Іграх воїнів» і не лише у них. Які емоції залишилися після цьогорічної участі і перемоги?

- Я можу порівнювати два проєкти: «Ігри нескорених» та «Ігри воїнів», перший більше про реабілітацію, відновлення,коли другий - про спорт.

В моїй історії я туди потрапила з власними випробуваннями: не тренувалася, бо була в підрозділі, перед тим ми брали участь у бойових діях, тому думки всі були з побратимами, тренер загинув. Дуже складно мені все давалося цього разу, перемога була дуже важка. Настільки сильно було складно, що вона для мене є дуже цінною.

Попри травми, біль і смерть тренера: як волиняни здобували «золото» «Ігор воїнів»

- А що мотивувало у такі моменти, що змушувало не здатися?

- Найбільш важливою для мене, мабуть, була підтримка моїх побратимів з підрозділу. Я їх називаю «мій любий взвод», вони мене і проводжали в Америку, і дуже часто писали, і пітримували, коли жалілася, що не зможу, бо дуже складно: «нікого не слухай, ти все зможеш, навіть якщо кажуть, що у тебе нічого не вдасться». Їхня підтримка для мене була найсильнішою.

Я пам'ятала настанови свого тренера Дмитра Сидорука, який казав виграти медаль, слова друзів, підтримку мами, але водночас найцінніше для мене була віра мого підрозділу.

Коли я їхала, казала їм, щоб без мене не йшли у великий наступ

- Ви писали в одному дописі в інстаграмі, що побратими просили, аби ви привезли медаль, як вони відреагували в результаті, дізнавшить про перемогу?

- Я пообіцяла їм зарядити прапор на перемогу - тричі це зробила на п'єдесталі. Коли я їхала, казала їм, щоб без мене не йшли у великий наступ. Коли я приїхала якраз такий почався, то вони мені згадують це і чекають, що ми теж підемо. Вони дуже раді, насправді. Вже повернулися хлопці, що були поранені, все в строю - наш маленький взвод вже у повному складі.

Його останніми словами були: «Майя, ти маєш взяти медаль»

- З якими думками і передчуттями їхали на змагання до Америки?

- Я думала, що буде важко, але не могла уявити, що настільки. В момент, коли мені тільки пропонували брати участь у збірні, я імпульсивно відповіла, що хочу відмовитися, бо в той період часу загинув Діма Сидорук - його останніми словами були: «Майя, ти маєш взяти медаль» - і тоді ж ми відправлялися на схід.

Я розуміла, що невідомо, як далі буде, тому сказала, що не поїду змагання, бо не зможу виконати останні настанови тренера, не візьму медаль і буду страждати, тому давайте я відмовлюся і поїду наступного року. Мені представниця Міністерства у справах ветеранів відповіла: «Наступного року може не бути. Можливо, ця збірна їде останній раз». Тому я ще раз подумала, порадилася і вирішила все-таки поїхати.

Наша поїздка розпочалася із львівського цвинтаря, я вперше пішла на могилу Дмитра Сидорука - мене тоді сильно накрило: зіштовхнулася з відсутністю його на тренуваннях. 

- Чим ця перемога стала для вас?

- Для мене вона про те, що неможливе можливе; що якщо не здаватися, а робити свою роботу якісно, щиро, самовіддано, то на якомусь етапі Бог допоможе знайти сили і підставить свою руку.

Ця перемога дала мені натхнення і віру у те, що перемога у війні можлива.

На проєкт я їхала після бою у Лимані, де наш підрозділ розбили. Після цього було відчуття поразки і я навіть не могла уявити, як можна виграти у війні, тому що російська армія така потужна, у них стільки снарядів. З такими думками я їхала, ще й на проєкті всі підготовлені, потужні. Все виглядає, як неможливе, але раптом я перемагаю і розумію: «Господи, перемога у війні з росією також можлива». Буквально на днях спострігала за наступом, що, власне, підтверджує це. 

Це змінило в мені навіть ставлення до війни, я наче пережила мікромодель перемоги.

Попри травми, біль і смерть тренера: як волиняни здобували «золото» «Ігор воїнів»

Попри травми, біль і смерть тренера: як волиняни здобували «золото» «Ігор воїнів»

- У вас є стрілецький клуб, як він функціонує зараз, в умовах війни і вашої відсутності?

- Клуб функціонує, але не в повноцінному режимі. В основному не вистачає тренерів. Можливо, в Луцьку є ті, що приїхали з інших міст і не мають чим займатися, тоді, будь ласка, відгукніться, бо є клуб, є люди.

- Чи хотіли б продовжувати розвивати це в Луцьку?

- Я хотіла б, але все впирається у майданчик для стрільби з лука. Взимку ми ще мали, де стріляти, а коли приходить літо, наші спортсмени не мають місця, де можуть тренуватися. Немає розвитку, немає мотивації, в інших містах більше можливостей, тому все залежить від міської ради.

Якщо після війни міська рада скаже: «Крім футбольних і баскетбольних майданчик, ми зробимо хоча б один для стрільби з лука», - тоді це варто розвивати, а якщо ні, то я не бачу перспективи в Луцьку розвивати цей вид спорту на серйозному рівні.

Ще на змаганнях були розмови на тему: «Вартує чи не вартує» - інколи зусилля бувають занадто великими, бо будь-який результат має мати достатню кількість зусиль. 

- Вже думали, що будете робити після перемоги?

- Так, я маю кілька мрій: хотіла б ще раз поїхати в Америку, провести змагання зі стрільби з лука для ветеранів і, можливо, переїхати до Києва, якщо в Луцьку не складеться з деякими речами.

Попри травми, біль і смерть тренера: як волиняни здобували «золото» «Ігор воїнів»

Попри травми, біль і смерть тренера: як волиняни здобували «золото» «Ігор воїнів»

Історія друга. Павло

Він здобув «золото» в командному заліку та «бронзу» в індивудуальному, хоч конкуренція була немалою, а велику частину свого часу на змаганнях приділяв інформуванню світу і розголосу війни в Україні.

Павло розповідає, що вони мали певні закриті і відкриті зустрічі, що спілкувалися із Міністром оборони Великої Британії Беном Воллесом і урядовцями, дипломатами, конгресменами палати Великобританії. За його словами, всі вони розуміють, мають хорошу аналітику, знають, що відбувається, чують голос нашого Головнокомандувача, голос Президента України, народу України і активно відкривають двері, де це можливо.

«Приємно бачити, що ми не одним на один з великим ворогом. Світ нас підтримує, тому що бачить, як вільна держава всіма силами намагається захиститися проти великого ворога», - зазначив Павло Ковальський.

Гімн України звучав на теренах Америки десятки разів

- Як відбувалася підготовка у вас до змагань?

- Завдяки партнерам із Великобританії вдалося довше потренуватися, близько місяця. Це відбувалося поблизу міста Брайтон. Більша частина команди, яка виїхала, мала можливість пожити на території Британії і якісніше підготуватися, особливо у плані безпеки.

Сьогодні це організувати в Україні не змогли, тому що ніхто не застрахований від ракетних атак: на заході, в центральній чи більш північній частині ніхто не забажав брати таку відповідальність.

Дякуючи максимальній комунікації наших менеджерів команди, представників Міністерства у справах ветеранів, а також супроводу, що були залучені, це вдалося. Рішенням Міністерки у справах ветеранів Юлії Лопутіної всі кошти, які були передбачені на витрати Національної збірної, перерахували на потреби Збройних сил України. Ми, можна сказати, їхали з нульовим бюджетом, але добре, що відбулась ця комунікація. 

Британія, не відправивши свою команду представляти країну в США, місто Орландо (бо 40 осіб команди і підтримка для них - дорого, як і для Австалії), знайшла кошти і сміливість підтримати Україну в ці складні часи.

Всі логістичні моменти, проживання, харчування, закупівля обладнення відбувалася за кошти великобританців. Вдалося успішно виступити на самих «Іграх воїнів», хоч ми не очікували такої якісної участі, але на це вплинула якісніша підготовка, хорошої праці тренерського складу, що знайшли можливості нас змотивувати.

На фініші ми змогли показати близько 93 медалей різного гатунку, а гімн України зазвучав на теренах Америки десятки разів. 

Попри травми, біль і смерть тренера: як волиняни здобували «золото» «Ігор воїнів»

Попри травми, біль і смерть тренера: як волиняни здобували «золото» «Ігор воїнів»

Попри травми, біль і смерть тренера: як волиняни здобували «золото» «Ігор воїнів»

- Розповідали про підтримку британців, а було щось таке, що найбільше закарбувалося в пам'яті?

- Напевно, найбільше вразило те, що Британія не відправила свою команду, а підтримала всю збірну України. Вона закрила всю логістику: надала літак військово-повітряних сил Великої Британії з Польщі до Британії, а звідти до Америки і навпаки. Тобто цілий літак виділили для українців, що є цінно для нас.

Якби британці «не включилися», ми не змогли б взяти участь і цього року, але продовжили б нести різні функціональні обов'язки щодо захисту України.

На якийсь час випали, проте здійснювали комбіновану роботу: і спортивну, тй інформативну на міжнароній арені. 

- А учасники інших команд підтримували?

- Там подружилися з різними командами, один одного підтримували. Один із партнерів, що нас супроводжував - команда Повітряних сил Америки Air Force, з якими ми познайомилися ще вкінці 2019-го, коли вони були навчально-тренувальних зборах в Києві. Вони побачили це і надихнулися, тому запросили взяти участь в командному виступі з баскетболу і подарували Україні близько 10 візків для участі.

Завдяки їм ми теж доволі непогано виступили в баскетболі, проте трішки не вистачило якості реалізації кидків. Були непогані шанси ще у цьому виді спорту командою показати кращий виступ. 

Попри травми, біль і смерть тренера: як волиняни здобували «золото» «Ігор воїнів»

- Які у вас лишися враження від цьогорічних міжнарожних змагань?

- Велика історія участі в цих проєктах завершилася, проте фізична культура і спорт залишаються з нами. Займатися спортом, який тобі подобається, корисно, що ми і доносимо на зустрічах з ветеранами. учасниками бойових дій. Якщо є можливість доєднуватися до цих процесів, то це завжди дуже класно.

Після завершення своєї трудової активності в лавах Збройних сил України чи інших військових формуваннях, люди повертаються із різними фізичними чи психологічними виснаженнями, травмами, пораненнями і не завжди бачать своє нове майбутнє в соціальних й економічних реаліях, тому великий спектр захисників вдаються до лікування алкоголем і психотропними речовинами.

Ця дорога нічого хорошого і позитивного не принесе, є набагато важчі шляхи, але які будуть корисніші для них і їхніх сімей.

- А з чого ви розпочали свою участь у таких змаганнях?

- Я у свій вільний час завжди любив то побігати, то на велосипеді поїздити, то у футбол чи футзал. Коли познайомився з проєктом реабілітації «Іграми нескорених» та «Іграми воїнів» знайшов для себе нові види спорту, в яких можна спробувати себе.

На той час я для себе обрав стрільбу з лука і веслування на тренажері, хоч стрільба мені більше подобається, тому активніше займаюся цим, щоб продуктивніше виходило.

Попри травми, біль і смерть тренера: як волиняни здобували «золото» «Ігор воїнів»

Попри травми, біль і смерть тренера: як волиняни здобували «золото» «Ігор воїнів»

Зціпивши зуби, попри біль, вдалося непогано виступити і взяти «бронзу» в індивідуальному і «золото» в командному виді спорту

- Майя розповідала, що перед змаганням думала, що програє, а як було у вас, чи були впевнені у перемозі?

- У мене не було цілі виграти чи програти, я просто прийшов виступати і мав доволі хороші постріли і дистанції на тренуваннях. В один момент за три дні до змагань на баскетболі отримав травму - тріщину у вказівному пальці. Він у мене набряк, тому я став замислюватися, чи зможу взяти участь у стрільбі з лука. 

Два дні прикладав компреси, які допомогали, але зціпивши зуби, попри біль, вдалося непогано виступити і взяти «бронзу» в індивідуальному і «золото» в командному виді спорту. 

Я якраз цією рукою стріляю, то кожен рух і постріл давався боляче, але я не зупинився і продовжив робити постріл за пострілом максимально впевнено. На першій заліковій дистанції був номером один серед 35 учасників усвоїй категорії, на другій зробив декілька помилок і посунувся на другу сходинку і вже в заліковій перестрілці поступився дівчинці з Америки. А в боротьбі за «бронзу» впевнено подолав мого товариша Кевіна по щиту, що мунулого року став переможцем зі стрільби з лука.

Нам вдалося показати Україну з чудовими спортивними результатами, а зі стрільби з лука дуже круті показники, адже ще у нас були хороші індивідуальні виступи серед осіб на візках. Ми постаралися у відкритих категоріях теж на максимум в тих умовах, які мали, і тих фізичних станах.

Попри травми, біль і смерть тренера: як волиняни здобували «золото» «Ігор воїнів»

Попри травми, біль і смерть тренера: як волиняни здобували «золото» «Ігор воїнів»

Попри травми, біль і смерть тренера: як волиняни здобували «золото» «Ігор воїнів»

Попри травми, біль і смерть тренера: як волиняни здобували «золото» «Ігор воїнів»

Попри травми, біль і смерть тренера: як волиняни здобували «золото» «Ігор воїнів»

Нагадуємо, що у вівторок, 13 вересня, відбулася зустріч із призерами «Ігор воїнів» та нагородження їх подяками у стінах Волинської ОДА.

Текст: Ольга ЮСКОВЕЦЬ

Фото: Анастасія ТЕЛІКОВА

Можливо зацікавить